#ЗУНУ55
Незабаром наш заклад вищої освіти святкуватиме 55-річчя.
За роками становлення вишу криється нелегкий шлях утвердження, пошуків й звершень, зростання та примноження досягнень університету. Ми цінуємо минуле, але, базуючись на досягнутому, будуємо майбутнє. Тому давайте разом із вами згадаємо історію класичного університету Тернополя. Надсилайте нам свої архівні фото та розповіді про навчання, наукові досягнення, студентське життя – усе, що найбільше вам запам’яталося упродовж років. Електронна адреса: pressa@wunu.edu.ua
Пам’ятаймо про минуле, живемо сьогоденням, творимо майбутнє!
До ювілею класичного університету Тернополя директор музею Віталій Григорович Михайлиця зібрав спогади викладачів та випускників вишу, які згодом будуть відображені у книзі історії ЗУНУ. Розпочинаємо публікацію циклу спогадів відомих людей нашого університету. До вашої уваги спомини Ярослава Дмитровича Крупки, доктора економічних наук, почесного професора ЗУНУ, члена Академії будівництва України, академіка Академії економічних наук, випускника 1971 року.
«Разом на все життя!»
Переступивши семидесятилітній рубіж свого життєвого шляху, варто оглянутись назад, оцінити яким він був, яких здобутків досягнуто, які проблеми виникали. Тепер я розумію, що більша частина мого зрілого життя пов’язана з університетом. Як студент першого набору на облікову спеціальність та другого набору взагалі, випускник першого випуску новоствореного обліково-економічного факультету, а у подальшому – викладач , доцент, завідувач кафедри, директор інституту, декан факультету, професор, я жив і розвивався разом зі становленням університету.
А починалося усе у вересні далекого 1967 року, коли я став студентом першого курсу Тернопільського відділення Київського інституту народного господарства. Мені здається, що серед теперішніх працівників університету немає особи, яка б раніше переступила поріг університету. Тоді нас було мало, але ми були дружньою студентською сім’єю, учились і жили у одному приміщенні, де зараз 2-й корпус. Любили математичні дисципліни, адже при вступі здавали два іспити з математики (усний і письмовий) у строгого екзаменатора, пізніше першого в інституті доктора наук Кізими Ярослава Михайловича, «дружили» зі статистикою – викладачі Сігаєв Василь Васильович та Сторожук Володимир Петрович, набували знання з політичної економії, яку читав нам Лебединський Геннадій Якович – перший завідувач кафедри обліку і фінансів, а пізніше декан обліково-економічного факультету. Особливу любов до бухгалтерської професії привив нам Володимир Петрович Пальчук, цікавими були заняття з вивчення тодішньої обчислювальної техніки (викладач Ярослав Куйбіда), коли ми практикувались на перфораторах, сортувальних машинах, табуляторах.
Одночасно займались спортом у різних секціях, співали і танцювали на конкурсах та оглядах художньої самодіяльності, влюблялися, святкували одруження колег на студентських весіллях.
Тодішній ректор Леонід Олексійович Каніщенко майже всіх знав за прізвищами та іменами, адже нас було мало: на другому курсі – 75, на моєму першому – 125 осіб.
Пам’ятаю, під кінець першого курсу, з весни 1968 року розпочалась велика перебудова. Над нашим трьохповерховим корпусом колишнього інтернату і над колишньою школою № 9 (тепер третій корпус) вирішили надбудувати четвертий поверх, змінити планування приміщень під навчальні аудиторії. Нас, студентів 1-го і 2-го курсів чоловічої статі (третього курсу ще не було) розбили на три загони, кожен з яких по черзі мав відпрацювати на будівництві. Відпрацювавши у першому загоні більше місяця, я попросився ще й у другий. А у третій загін мене запросили самі будівельники, доручали важливі роботи, жартівливо називали «студентським прорабом».
Наступного року ми таким же чином приймали участь у добудові приміщення між 2-м і 3-м корпусами, де розмістилася кафедра медпідготовки та цивільної оборони, розпочинали будівництво першого гуртожитку.
Можливо, ці події вплинули на те, що в подальшому я не розставався з будівництвом. По закінченні навчання працював на посадах ревізора, головного бухгалтера у будівельній фірмі, викладав на будівельній кафедрі. Та й мої обидві дисертації пов’язані з капітальними вкладеннями, інвестиційною діяльністю.
На 1 січня 1970 року в країні проводився всесоюзний перепис населення. Мене і ще одного студента за рекомендацією кафедри було включено у комісію обласного управління статистики для виконання цієї роботи. Ми достроково у грудні здали сесію та уже без турбот святкували Новий рік та Різдвяні свята, тоді як інші цілий січень «мучилися» із заліками та екзаменами. Ще один привілей – нам видали спеціальні посвідчення та жетони, за якими ми цілий місяць могли безкоштовно їздити в міському і навіть міжміському транспорті.
Оскільки тоді наш навчальний заклад фактично був філією КІНГу, багато моїх однокурсників було направлено весною 1970 року на практику у м. Київ, де нас поселили у студентському гуртожитку базового вузу. Так я вперше познайомився зі столицею. Практику проходив у бухгалтерії Київського мотоциклетного заводу. Для зміцнення свого матеріального становища паралельно влаштувався вантажником на складі. Розвозили заготовки, деталі, запасні частини по цехах з допомогою основного виробу заводу – мотоцикла з коляскою К-750. Цілими днями гасав на ньому по території. Це було цікавіше, ніж сидіти за паперами в бухгалтерії. Зате добре вивчив складний облік. Другу переддипломну практику проходив також на не менш відомому підприємстві – Калуському хіміко-металургійному комбінаті, де я добре вивчив виробничий облік, попередільний метод обліку витрат і калькулювання собівартості продукції.
Загалом, куди б не закидала мене доля, я завжди був зі своєю рідним навчальним закладом. А це й робота після закінчення інституту, служба в армії, навчання в аспірантурі у м Ленінграді, після закінчення якої я був направлений на роботу у російську «глибинку».
Повернувся до Тернополя у 1987 р. кандидатом наук, доцентом. Дякуючи підтримці колег, у рідних стінах став доктором наук, професором, здобував практичний досвід на виробництві та в аудиті.
Чудову школу нашого вузу пройшла уся моя сім’я – дружина, дочки, зяті, що дало можливість їм здобути хороші професії, зайняти належне місце у суспільному житті країни.
Оцінюючи пройдений разом з університетом шлях, можу сміло стверджувати, що протягом усіх років колектив докладав максимум зусиль для того, щоб прививати студентам любов до обраної професії, набуття ними фахових знань і хороших людських якостей.
Надіюсь, університет загалом гідно пройде усі складнощі сьогодення і залишиться важливим центром підготовки фахівців у галузі економічних та інших наук.
А студентам хочу побажати якнайкраще використати цей чудовий період життя, щоб отримати якомога більше знань і умінь та спрямовувати їх на досягнення важливих цілей особистого розвитку, добробуту і процвітання України!
