#ЗУНУ55
До ювілею Західноукраїнського національного університету директор музею Віталій Григорович Михайлиця зібрав спогади викладачів та випускників закладу вищої освіти, які згодом будуть відображені у книзі історії ЗУНУ. Продовжуємо публікацію циклу спогадів відомих людей нашого університету. До вашої уваги спомини Михайла Михайловича Шкільняка, доктора економічних наук, професора, завідувача кафедри менеджменту, публічного управління та персоналу, заслуженого економіста України, випускника 1975 року.
«Спогади про минуле»
Мабуть найбільшим подарунком долі в моєму житті був вступ до Тернопільського фінансово-економічного інституту. А відбувалося це не просто. Інформацію про відкриття у Тернополі фінансово-економічного інституту я прочитав в газеті «Вільне життя», а також дізнався від сусідської дівчини яка вже навчалася на другому курсі фінансово-економічного факультету Київського інституту народного господарства на базі якого в 1971 році був створений Тернопільський фінансово-економічний інститут. 26 серпня 1971 року я отримав повідомлення від приймальної комісії за підписом її секретаря к.і.н., доцента М.М. Кватири, що я не пройшов конкурс оскільки не добрав одного балу і не зарахований студентом інституту. Через декілька днів я поїхав забирати документи. До кабінету секретаря приймальної комісії утворилася невелика черга, оскільки на заяві для отримання своїх документів повинен бути його підпис.
На запитання чому я не набрав необхідної кількості балів для вступу? Я був змушений розказати правду. А сталася в цей час в моїй сім’ї велика трагедія, на 49 році життя раптово померла 1 серпня 1971 року моя мати, а вже 4 серпня починалися вступні іспити. Микола Микитович після моїх слів піднявся і сказав: «пішли зі мною». Ми з ним зайшли в кабінет і мені було запропоновано почекати. Я зрозумів що це була приймальна, оскільки біля входу в наступний кабінет висіла табличка «Голова приймальної комісії, ректор Тернопільського фінансово-економічного інституту, к.е.н., доцент Каніщенко Леонід Олексійович».
Через декілька хвилин секретар приймальної сказала мені зайти. Я вперше в житті потрапив у такий великий, просторий, довгий кабінет, де в його глибині сидів чоловік із пишним, довгим волоссям. Йдучи до нього мені здавалося що цей шлях ніколи не закінчиться. Запропонувавши сісти Леонід Олексійович запитав, що сталося, розповідай. Я простий хутірський хлопець все розповів. Тут же по телефону Леонід Олексійович попросив, щоб принесли мої документи. Переглянувши їх, він подав мені чистий аркуш паперу і продиктував зміст заяви на його ім’я, після цього сказав, ти будеш у нас вчитися. Їдь додому і чекай виклик. Лише п’ятого вересня надійшло чергове повідомлення про зарахування мене на перший курс за спеціальністю «Бухгалтерський облік у сільському господарстві». Через десятки років після закінчення інституту працюючи на посаді першого заступника Голови Тернопільської обласної державної адміністрації спілкуючись з Леонідом Олексійовичем, я пригадав йому цю історію і запитав чому він не попросивши навіть довідки про смерть матері, а тут же вирішив питання. На що отримав відповідь великої людини, справжнього керівника «з таким не жартують і для мене були переконливим твої руки що тремтіли, перелякані очі». Цю історію я майже нікому не розповідав, але один раз вже працюючи на державній службі в час вечірньої зустрічі з одним досить відомим своєю вимогливістю та принциповістю у роботі правоохоронцем і одночасно людиною з великої літери, з ліричною і поетичною душею, я розповів про перипетії свого вступу. Він подумавши сказав, що це моя мама, душа якої витала ще тут, посприяла, а добрі люди допомогли мені в цьому. За маму і тих кого вже немає в живих молюся, а всім живим дякую за допомогу та сприяння.
Прийшовши 6 вересня на навчання я був зарахований в групу БС-12. Старостою групи вже був призначений Зеновій Окурілий, але пізніше він очолив профспілкову організацію факультету, старостою була призначена Марія Павлишин, яка пронесла цю ношу до закінчення навчального закладу.
Проживали в гуртожитку, спочатку в 21 кімнаті 6 чоловік, це А. Полонський, В. Лотоцький, В. Ющенко, Б. Гуменний, І. Лиховітер. Пізніше, проживав із одногрупниками В. Лотоцьким та М. Дручком в кімнатах 76 та 81 цього ж гуртожитку.
Із меблів в кімнаті були ліжка, шафа, тумбочки, стіл та стільці, із посуду – чайник, графин та стакани. За зібрані гроші додатково купили каструлю, суп із концентратів та брикетів варити, сковорідку з кришкою для фірмового блюда – смаженої картоплі зі шматочками ковбаси, вилки, ложки, ніж.
Проживаючи в гуртожитку, намагалися харчуватися вдома. Кожен тиждень в загальну касу здавали по 5 крб. на продукти. Серед проживаючих в кімнаті був чіткий розподіл обов’язків, заведений спеціальний зошит, контроль здійснював Володя Лотоцький. Всі ми з 21 кімнати були місцеві крім В. Ющенка і майже на кожні вихідні їздили додому і звісно щось привозили з продуктів. Але коли приходила посилка від батьків Віктора Ющенка з с. Хоружівка, Сумської області ми завжди ласували дуже доброю домашньою ковбасою. На Сумщині її пекли із дрібно порізаних шматочків м’яса. Запах заповнював весь поверх і ще тиждень на смальці, яким була залита ковбаса в поліетиленових пакетах смажили картоплю.
Більшість нашої групи це вчорашні десятикласники, які тільки-но попрощалися зі школою. Двоє студентів групи – випускники технікумів це Зеновій Окурілий та Антоніна Коробенюк. Вони дуже швидко адаптувалися до навчання, мали певний рівень знань, практику роботи і тут в інституті були відмінниками навчання, нашими порадниками та консультантами.
Що стосується навчання, то всі ставилися досить серйозно. Викладачі, деканат суворо контролювали відвідування занять та нашу успішність.
Щодо мене, то у навчанні на початках виникали певні труднощі. З певних дисциплін, таких як історія, політекономія, етика і естетика, філософія та інших доводилось конспектувати дуже багато першоджерел, на що витрачалось багато часу, оскільки навиків конспектування не було.
Початок навчання на першому курсі – це складний період в житті, звикання до навчального процесу, де лекції, практичні та семінарські заняття, робота в бібліотеці, конспектування матеріалів тощо, суттєво відрізняються від шкільних уроків.
Невідомо кому, але вдалося групу БС-12 сформувати так, що в майбутньому ми стали дружніми і єдиними. Недарма абревіатуру БС – розшифровували не інакше як Брати і Сестри.
Починаючи із другого семестру першого курсу започаткували весняні і осінні поїздки в Карпати і сходження на Говерлу.
В черговий раз така поїздка та сходження особливо запам’яталися усім. Виїхали автобусом в суботу перед обідом, переночували і зранку в неділю на Говерлу. Після повернення обід і назад в Тернопіль, адже в понеділок заняття. При сходженні на Говерлу різко змінилася погода, густий туман. Ми заблукали і прийняли рішення йти просто вниз. Йшли довго, втомилися і лише після обіду побачили внизу річку і далеченько село. Прийшли в село надвечір. В першій хаті нам сказали, що ми Закарпатській області, Рахівському районі і через 15 хвилин з центра села виїжджає останній автобус. Троє із нас вирішили бігти, щоб затримати автобус поки решту втомлених, виснажених і голодних не підійдуть.
На базу ми добралися пізно вечором втомлені, мокрі і голодні. Водії відмовлялись їхати, оскільки зіслались на розряджений акумулятор, а з буксира в темряві завести двигун не можливо. У Тернопіль потрапили лише в понеділок після обіду. В інституті надзвичайна подія, ціла група не повернулася з Карпат, відсутня на заняттях. Справа дійшла до ректора. На другий день всі в його кабінеті були на розмові. Проте нам пощастило, що з нами був секретар комітету комсомолу інституту Корж Олександр Володимирович, якому вдалося відстояти нас перед ректором, тож обійшлося без доган та зняття стипендій. Але розмова запам’яталась на все життя.
Всі чотири роки навчання промайнули дуже швидко. Чомусь досі пам’ятаю день коли всі роз’їжджались по домівках із здобутими дипломами та отриманими від держави направленнями на роботу. Обнімалися, цілувалися, робили дотепні записи із побажаннями у фотоальбомах. Окремі з них : «Міша, не забувай Карпат і наших пригод в колибі старенького гоцула. Пам’ятай, пиши До зустрічі Тоня К.», «Мішенька, ти мене любиш? Я тебе теж. Ти мене незабудеш? Я тебе теж. Цілую, двічі. Мира», або «Не воруй, не лодирнічай, економно господарюй, складай копійку до копійки» (получиш Жигулі) В.І. Ленін (Ющенко) «Великий почин» 1975. VІІ.
Але після цього в душі ще довго відчувались дискомфорт, спустошеність, чогось бракувало. А далі було перше робоче місце, служба в армії та інші життєві турботи. Напевно так і повинно бути.
Пройшло вже 50 років, як ми студенти вступники 1971 року завершили навчання у нашій рідній Альма-матер. І кожну наступну зустріч ми чекаємо з нетерпінням, щоб думками і спогадами полинути в нашу прекрасну студентську юність, відчути себе молодими.
Переконаний, що в історії нашого університету немає нецікавих сторінок, явищ, подій та обличь. Оглянути і пригадати 55 річну історію та оцінити шлях становлення досить важко. Але рік за роком університет зростає, мужніє та досягає чималих висот. Він став своєрідною духовною та науковою Меккою в Західному регіоні України. Я пишаюся тим, що був в числі його перших студентів і тим що на завершення своєї трудової діяльності маю за честь працювати в ньому.
