ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 Микола Лазарович: «Головне сьогодні зберегти Українську державу, а все інше – похідне. Разом переможемо!»

31 річниця Незалежності України і 182 день героїчної боротьби українського народу в російсько-українській війні з великою вірою у перемогу – це логічно. Та чи існує логіка у самому ворожому нападі рашистів на мирну Україну, про важливість збереження Української державності, про особисту участь у захисті країни та інше розповідає гість редакції газети «Університетська думка» Західноукраїнського національного університету – доктор політичних наук, директор Центру інформаційної аналітики, професор ЗУНУ, доброволець російсько-української війни, член експертної ради при Міністерстві у справах ветеранів України Микола Лазарович: 

Наша державність сьогоднішня триває 31 рік. Але загалом за останніх 670 років наша державність тривала лише 40. Це надзвичайно мало. 

Бог дав нам можливість у 1991 році, як тоді казали, безкровно, отримати свою державність. На жаль, у державі відбувалися не зовсім ті процеси, на які ми чекали, не зовсім ті люди, яких би ми хотіли, керували нами.

Українці часто втрачали державність через те, що не могли вирішити, хто є головніший…

І все це було би нічого… Але цим користувалися наші сусіди. Передусім йдеться про московію, про російську імперію і про теперішню росію, як і її попередницю радянський союз, який так само був, власне, великою росією. 

Що стосується теперішнього часу, то проблема полягає у тому, що росія веде проти України війну.

І у цій страшній війні…

Мусимо або, врешті-решт, перемогти ворога і назавжди зберегти свою Державу, або загинемо. Третього варіанту не буде.

Миколо Васильовичу, чи існує, бодай, історична логіка у самому ворожому нападі рашистів на мирну Україну?

Варто зрозуміти і завжди пам’ятати, що московія – споконвічний ворог, котрий завдав Україні впродовж століть багатомільйонних жертв. Заперечуючи права українського народу на власну ідентичність, власну державу, власну церкву, вона готова і тепер нас знищити, якщо ми не погодимося на роль її жертви.

І Ви відважно, зі зброєю в руках, стали на захист Української державності!

Мій добровільний вимір: від Донбасу 2015–2016 рр. до Харківщини й Донбасу 2022 р. Я захищаю Українську державність разом із побратимами! І нема на то ради. Бо, не маючи своєї держави під час першої світової війни, під час другої світової війни, українці інколи воювали одні проти одних за чужі для нас інтереси. Відповідно, через оті наші проблеми з державністю чи, власне, її відсутністю, ми пережили найстрашніші часи у тридцяті роки. 

Тому сьогодні, якщо ми не втримаємо державу, – ми не маємо перспективи. Ми повинні пам’ятати, що Держава Українська повинна існувати, бо її крах стане крахом нашим – кожного з нас.

Миколо Васильовичу, чи думали Ви, вивчаючи у школі чи в університеті у підручниках з історії про війну, розповідаючи, як професор, студентам про лихоліття різних воєн на терені України, що Вам самому доведеться стати на захист рідної країни?

Здавалося, що в наш час війна – це атавізм, якого просто не може бути. Але разом з тим, хотів бути схожим на свого стрия – Миколу Лазаровича («Недолю») – вояка УПА. Мріяв продовжувати його визвольний чин. І це вдалося!

Чим є особисто для Вас російсько-українська війна?

Про російсько-українську війну я вже написав кілька книг, деякі з них є у вільному доступі в інтернеті. Тому висловлюся коротко: російсько-українська війна – це наш останній шанс зберегти свою державу, стати одним із провідних народів світу.

Вирішуючи, уже вдруге від 2015 року, йти до воєнкомату, Ви керувалися…

Прагненням захистити свою Батьківщину від найогидніших завойовників у світі. Попри те, що цьогоріч я пішов у військкомат ще за півдоби до оголошення в Україні воєнного стану, моє рішення не було спонтанним. Адже я йшов слідами свого стрия та героїв мого основного наукового дослідження – УСС.

Наскільки, на Вашу думку, зміцніли Збройні сили України у порівнянні з 2015-2016 роками, коли Ви воювали на Донбасі, адже зараз нам допомагає Світ!

Українська армія 2015-2016 років і сьогоднішня – зовсім різні. Маємо вже підготовлене військо, досвід, оснащення, бойовий дух – добровольці готові не лише віддати життя за рідну країну, а й люто винищувати ворогів. Московити – вороги-зайди. Українці – воїни світла! Ми нічого чужого не хочемо. Ми захищаємо своїх рідних, свої домівки, свою землю, свою державу. Це – свята місія. А воїн, який вдирається на чужу землю, вбиває безневинних дітей, немічних людей – злочинець. Українці вдячні світові за допомогу у протистоянні злу і відкрито демонструють, як і якою ціною у XXI столітті виборюється незалежність України! 

Миколо Васильовичу, мені здається, що напередодні війни Ви складали іспит перед Богом на щирість в любові до України, адже отримали дуже спокусливу пропозицію…

Так, напередодні мого другого походу на війну, наприкінці лютого 2022 р., мені запропонували взяти участь у номінуванні на Державну премію України. Це було зумовлено тим, що, поряд з іншими авторами, я активно доклався до написання 4-томника «Енциклопедія Західно-Української Народної Республіки» (2018–2021). Проте була одна умова: або номінування, або війна. Без роздумів обрав війну.

І навіть попри два бойових поранення, через які тривалий час лікувався, вважаю, що зробив правильно. Бо головне сьогодні зберегти Українську державу, а все інше – похідне. 

А в якому шпиталі ставили Вас на ноги янголи у білих халатах? 

Мінно-вибухової травму, отриману під час бойових дій на Авдіївському напрямку, лікував в одному зі шпиталів Тернополя, що стало можливим завдяки сприянню керівництва рідного Західноукраїнського національного університету.

На війні, на превеликий жаль, не обходиться без жертв – такою дуже дорогою є ціна перемоги. Миколо Васильовичу, чи доводилося Вам бачити смерть побратимів? Якщо так, то які відчуття у ту мить зароджувалися у Вашому серці?

На жаль, так. Сум, спустошеність, віра.

Розкажіть, будь ласка, про найстрашнішу мить, яку Вам довелося пережити на війні.

Коли кацапи полювали на мене з мінометами – 18.04.22 р.

Чого тоді Ви боялися найбільше?

Сім років тому на запитання, чого боюся відповів: «на війні – малодушності й каліцтва». Тепер, враховуючи інший характер бойових дій, ще б додав – полону. Оскільки усвідомлюю, щò кац…пи зробили би зі мною за мої книги й статті та дописи й сюжети у Twitter, Facebook чи Youtube. Тому граната для себе – неодмінна альтернатива полонові.

Миколо Васильовичу, в одному з інтерв’ю за 16 лютого 2022 року, коли уже було видно військову ескалацію росії біля українських кордонів, що стало викликом для України і світу – буквально, за тиждень до повномасштабного вторгнення рф до України, на запитання про необхідність підготовки «тривожного наплічника» і взагалі чи можна підготуватися до війни, Ви сказали. що не готувалися і не готуєтеся до війни і згадали жарт: «найкраща підготовка – піти до військкомату, там усе дадуть». Звісно, Ви потім дали декілька порад з цього приводу, мовляв, «краще, щоби не знадобилося і згодом все розпакувати, аніж бути неготовими».

Так, адже я був не впевнений, чи москаль буде сунутися в Західну Україну, і ми не могли себе потішати відповідними сподіваннями, бо наша Батьківщина – вся Україна! Отож я зробив, як і радив – пішов у військкомат і разом з побратимами захищаємо Україну. Нас болять рани на будь-якій нашій території. 

Ви вірите у силу молитви?

Сьогодні за Україну моляться Вселенський патріарх і Папа Римський, молиться демократичний с віт і весь український народ – щоби не було найгіршого сценарію, і віримо – що Бог нам допоможе!

У багатьох людей у страшні/критичні миті відбувається переоцінка цінностей… Миколо Васильовичу, чи змінилися Ви, переживши такі жахіття війни?

Бог, родина, Україна – це імперативи назавжди.

Що для Вас найстрашніше сьогодні?

Не хочу таке навіть припускати, але це – поразка України, яку фізично не переживу.

Чим радіє/тішиться зараз душа Миколи Лазаровича?

- Моя душа поки що сумує. Та все ж найбільшою радістю є мій маленький онук.

- Миколо Васильовичу, скажіть, будь ласка, як підтримують Вас Ваша сім’я, друзі, колеги…

- Без тилу на війні не вижити. Тому завдячую усім причетним до підтримки – родині, ЗУНУ, Україні.

- Миколо Васильовичу, перепрошую, але саме під час війни я відкрила для себе, яким Ви є романтиком, коли Ви описували блакить неба…

- Так, тоді була прекрасна погода. Чарівна природа. Неймовірне повітря. Здавалось би, живи і радій життю. Але згадуєш про кацапів і розумієш: допоки вони живі добра не буде. Отож борімося - поборемо!

- Що вселяє і примножує Вам оптимізм?

- Здатність України до боротьби.

- Миколо Васильовичу, а якою Ви бачите Україну після перемоги над ворогом?

- Щасливою, заможною, демократичною, українською.

- Мені дуже важливо дізнатися, хто такі українці на думку захисника України Миколи Лазаровича?

- Українці – воїни світла! Ми нічого чужого не хочемо. Ми захищаємо своїх рідних, свої домівки, свою землю. Це свята місія. А воїн, який вдирається на чужу землю, вбиває там людей, – злочинець. Українці показують світові, як потрібно боротися за свою незалежність, боротися за себе… І, дякувати Богу, світ допомагає Україні протистояти злу.

- І, насамкінець, що побажаєте Україні і українцям у 31 річницю Незалежності країни, яку навіть професор відважно захищає зі зброєю в руках?

- Перемоги в усіх добрих справах. Разом переможемо! 

- Слава Нації, яка бореться!

- Смерть ворогам!

- Слава Україні!

- Героям Слава!

- Слава Богу за все!

- Навіки слава Богу святому.

Розмовляла Марія Баліцька, головний редактор газети «Університетська думка», Заслужений журналіст України

Фото – з домашнього архіву Миколи Лазаровича

Інформаційна довідка: Микола Лазарович, український історик, політолог, громадський діяч, доктор політичних наук, професор Західноукраїнського Національного університету, заслужений працівник освіти України, доброволець російсько-української війни, учасник бойових дій, член Експертної ради при Міністерстві у справах ветеранів. Автор низки книг та понад 570 наукових і навчально-методичних праць, монографій, видань підручників і навчальних посібників з економічної історії, історії України та політичного менеджменту. Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», відзнака головнокомандувача Збройних сил України «Учасник АТО».