Інтерв'ю із Олександром Шашкевичем - доцентом ЗУНУ
Гість редакції газети «Університетська думка»
Олександр Шашкевич: «Вірю, що Україна, врешті-решт, стане справді процвітаючою, вільною та сильною державою у центрі Європи!»
24 серпня Україна відзначає 31 день своєї Незалежності. Але 24 лютого 2022 року росія і путінський режим атакували незалежність України і незалежну Україну. Російські удари по Україні становлять постійну загрозу для цивільного населення і цивільної інфраструктури…
Крики сирен раз за разом попереджають людей – будьте обережні, ховайтеся в укриттях… І ховаються люди. І моляться віруючі. І вірують українці у перемогу, адже на захист рідної країни, поруч із професійними військовими, стали добровольці, серед яких доцент Західноукраїнського національного університету, старший стрілець, старший солдат Олександр Шашкевич.
- Олександре Любомировичу, дотепер Ви знали про війну лише з підручників і з розповідей Вашого дідуся – учасника Другої світової війни. А тепер Ви – науковець, людина мирної професії – мобілізувалися до лав Збройних сил України, щоби, зі зброєю в руках, захищати Батьківщину від російської навали...
Мені випало навчатися у школі в історичний час розпаду «тюрми народів» – радянського союзу та створення незалежної Української держави. Тому історію я вивчав і радянську, і українську. Відкриття на початку 90-х років фактів геноциду українського народу – трьох Голодоморів, винищення українців у часи сталінських репресій, Другої світової війни, примусової колективізації, виселення українців під час операції «Вісла», – стали для мене доволі новими історичними фактами, які заставляли замислюватися про так звану «дружбу народів».
Згадуючи спогади своїх дідуся та бабці, які пережили і Голодомор 1932-1933 рр., і Другу світову війну, з якої дідусь повернувся інвалідом, тепер справді розумію їх вислів: «Головне, щоб не було війни», до якого я, молода людина ХХ-ХХІ сторіччя, ставився скептично.
Мені, як людині цивільній, про війну навіть не думалося аж до 2014 року, коли московія підло анексувала Крим та ввела війська на Донбас. Після цього я теж хибно думав, що війна – це справа рук професійних військових, яким, у міру своїх сил, відтоді я намагався допомагати.
Однак, вже з січня 2022 року я, як і багато українців, звернув увагу на небачені до цього часу «військові навчання» московії та Білорусі та одразу почав готувати сім’ю до можливої евакуації.
Однак мої рідні відмовилися залишати Батьківщину. І я 27 лютого, після того, як відвіз дітей до бабусь та дідусів, вже стояв біля Центру комплектування і був мобілізований до лав Збройних сил України.
Чим є для Вас російсько-українська війна?
Як на мене, ця війна перманентно триває сотні років. Незалежність доволі легко дісталася Україні у 1991 році. Більшість країн потом і кров’ю здобували її. Настав час сплатити по рахунках і Україні.
Для мене ця війна є питанням буття української нації, її самовизначення та вибору європейських орієнтирів саморозвитку. Вже скинуті всі завуальовані причини з боку московії, і кожен розуміє, що істиною причиною є або поглинання (повна асиміляція) українців, або «війна до останнього українця».
Багато хто із знайомих жартує, що нікому не вдалося так згуртувати українську націю, як путіну.
Чим Ви керувалися, вирішуючи, уже наприкінці лютого, йти до воєнкомату?
Ще у 2015 році я пройшов військову лікарську комісію та був визнаний обмежено придатний до військової служби у воєнний час, прийняв військову присягу, отримав військове звання солдата та військову спеціальність «Бухгалтер фінансової служби». Тому з часу оголошення воєнного стану я, як законослухняний громадянин, з’явився за місцем військового обліку. Я розумів, що можу не підлягати мобілізації як науково-педагогічний працівник, але на думку спали слова Головного Командира УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича: «Ми боремось не тому, що ненавидимо тих, хто стоїть перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною!».
Олександре Любомировичу, як повинен діяти новоприбулий солдат, вперше зустрівшись із проблемами, випробуваннями, дискомфортом…
Солдат повинен служити. Я намагаюся не застосовувати термін «проблема», натомість заміняю його словом «завдання». Завдання є складні (з зірочкою) та помірні, або ж узагалі легкі.
Чи можете розказати, як вирішували складні завдання?
На перших тижнях війни складними завданнями було знайти індивідуальні засоби захисту – бронежилети, плитоноски, шоломи тощо. Мій друг та одногрупник Віталій подарував мені першу плитоноску, виготовлену з ресор «Камазу» та «Москвича», яка важила десь 16 кілограм, заступник декана факультету фінансів та обліку Оксана Квасниця «зробила підгон» розвантажувальних жилетів, які шили небайдужі тернополянки з дуже дефіцитного тоді матеріалу. Бракувало усього – від форми та взуття до простих рукавичок.
Яким було найперше головне завдання?
Головним завданням було навчитися поводитися зі зброєю, добре її чистити, влучно стріляти тощо.
До чого було найважче призвичаїтися в умовах війни?
На початках організму було складно призвичаїтися до сну, адже коли заступаєш у добовий наряд, то у тебе є час спати 2 години через кожних 4 години, і не у себе дома, а в казармі поряд з 15-20 людьми.
Дозвольте запитати, чи була, бодай мить, коли Ви шкодували, що стали військовим?
Абсолютно не шкодую про новий досвід військової служби, якого я до цього часу не мав. Я «вийшов з зони комфорту», як останнім часом полюбляють говорити багато коучів з мотивації, і вважаю це корисним особисто для себе.
Війна невблаганно забирає життя бійців… Мабуть, це дуже жахливо – бачити домовини побратимів… Чи можна звикнути до смерті?
Дев’ять хлопців з нашої роти загинули під час страшного ракетного удару у м. Часів Яр 9 липня цього року. Жодного з них не ховали у відкритих домовинах. Певне, найстрашніше зараз для мене зустрічати тіла воїнів, з якими ти ще місяць тому спілкувався, і бачити – на похованні – їх згорьованих батьків, дружин та дітей.
До війни та смерті звикнути можуть одиниці. Кожна смерть людини забирає частину душі.
Розкажіть, будь ласка, про найстрашніші миті у часі війни...
Найстрашніше мабуть розуміти, що до тебе летять ракети, і ти ніколи не знаєш, де вони вибухнуть, чи не постраждають твої рідні. Тому бажано не нехтувати своєю безпекою та безпекою рідних.
Олександре Любомировичу, чи змінилися Ви, відколи стали на захист країни?
За ці місяці війни, я став, мабуть, більше цінувати «дрібниці життя», які не помічав у щоденній рутині.
Як поставилися до Вашого вибору сім’я, рідні, друзі, колеги?
Сподіваюся, що сім’я, рідні, друзі та колеги з розумінням поставилися до мого вибору.
Чи є щось таке, що Вас дратує?
Я думаю, не мене одного дратує запитання «Навіщо ти туди пішов?». Відповідь на це запитання проста: «Для того, щоб Ви не питалися у ворога, навіщо він прийшов до Вас».
- Чого в Олександра Шашкевича є більше – оптимізму чи реалізму?
- Оптимізму не так багато. Я намагаюся бути реалістом та не тішити себе марними ілюзіями.
Якою бачите Україну після перемоги над ворогом?
Нас усіх чекає багаторічна боротьба з ворогом, деокупація втрачених територій та праця задля відбудови зруйнованої України. Але, спостерігаючи за незламною волею, працездатністю українців та бачачи їх любов до Батьківщини, вірю, що Україна, врешті-решт, стане справді процвітаючою вільною та сильною державою у центрі Європи!
- Олександре Любомировичу, будь ласка, висловіть свої побажання країні і українцям в цілому, студентству і колективу ЗУНУ зокрема – у день 31-річниці Незалежності України, заради якої із науковця Ви перекваліфікувалися у старшого стрілка, старшого солдата Збройних сил України!
- У день чергової річниці відновлення Незалежності України бажаю усім не втомлюватися. Найгірше, що може спіткати людину, – це зневіра: у Перемогу, у власні сили, у справу, якій віддав роки життя, сумнів у цілях, які ставиш перед собою.
Дружньому колективу та студентству найпатріотичнішого Західноукраїнського національного університету бажаю навчання без повітряних тривог, багато розумних, талановитих студентів – справжніх патріотів України та віри у невідворотність торжества Божої справедливості, правди та чимшвидшої Перемоги, так потрібної Україні!
Щиро дякую Вам, Олександре Любомировичу, за розмову – бережіть себе і Україну.
Розмовляла Марія Баліцька, головний редактор газети «Університетська думка» класичного університету Тернополя, Заслужений журналіст України.