Відбулася презентація книги «Вполювання вітру» Анатолія Кичинського
Дата: 17-03-2016, 15:45 | Автор: Відділ гуманітарної освіти та виховання
Днями працівники відділу гуманітарної освіти та виховання нашого
університету були запрошені на презентацію книги «Вполювання вітру» лауреата Національної
премії України ім. Т. Шевченка, члена Національної спілки письменників України,
члена Асоціації українського письменства, члена Міжнародної асоціації письменників і публіцистів,
почесного члена Національної спілки художників України Анатолія Кичинського,
яка пройшла у бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля». Анатолій Кичинський – універсальний митець – поет-лірик, поет-маляр, поет-мислитель, який у процесі поетичного розвитку досяг значного успіху в поетичних мотивах, формах та експериментах. Він однаково володіє фольклорними та пісенними інтонаціями, ліричністю, культурою класичної версифікації, поетикою роздумів, а також – модерними прийомами й формами.
А ще Анатолій Кичинський відомий також і багатьом шанувальникам живопису як
автор настроєвих пейзажів і натюрмортів, чимало з яких займають помітні місця у
приватних колекціях не лише в Україні, а й за її межами.
* *
*
(Анатолій Кичинський)
Все ніколи, говоримо, все ніколи.
Навіть ніколи, кажемо, вгору глянути.
Отож-бо листя на деревах
помічаємо лиш тоді,
коли воно починає падати.
І чим більше його лягає на землю,
тим густіше у небі птахів,
наполоханих кольором вогню,
тим частіше в поле нашого зору
потрапляють порожні гнізда,
забиті дошками навхрест вікна
та стемнілі світлини
з рідними до болю обличчями.
А листя падає, падає, падає.
І чим швидше одне відлітає за вітром,
тим повільніше інше пливе за водою.
Все повільніше і повільніше.
Адже під його тягарем
ріка смертельно втомлюється
і якоїсь миті зупиняється перепочити,
даруючи нам рідкісну нагоду
ввійти у неї, в одну й ту саму,
як мінімум - двічі.
Але ж нам усе ніколи.
То ніколи вгору глянути,
то ніколи під ноги подивитися.
Йдемо, спіткаючись на рівному місці,
і раптом опиняємося
по коліна в березневих калюжах,
і дивуємось, як ми могли не помітити
ні снігу зокрема, ні зими взагалі.
Стоїмо серед талого снігу,
а замерзлі іще наприкінці осені
і нарешті відталі сльози горобців
лікують ринвами наших домівок
простуджені гортані з їхніми
напіватрофованими голосовими зв?язками
і в супроводі всепереможного цвірінькання,
імітуючи звуки друкарських машинок,
видзьобують на асфальті тексти
обвинувального акту і смертного вироку
холоду й голоду.
Пора б і нам відігрітися, але ж ніколи,
бо глина, яку ми під нігтями
несемо із цвинтаря,
ніколи не буває теплою.
Ковтаємо на голодний шлунок
чорну каву безсонних ночей,
оскільки вже і спати ніколи,
тоді як можна було б, але ж ніколи,
посидіти біля нічного вогнища над рікою,
пересипаючи з долоні в долоню
мікроскопічні гвинтики піщаного годинника,
діждатись останнього подиху
вмираючого полум?я
і деякий час відчувати різницю
між шипінням гадюк у траві
і шипінням сліз на жаринах.
А потім, діждавшись ранку,
дивитись на сад над рікою
і пересвідчуватись на власні очі,
що солов'їне тьохкання у ньому
такого ж мінливого кольору, як і він.
І нікуди більше не поспішати.
