ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Миколо Васильовичу, чи існує, бодай, історична логіка у самому ворожому нападі рашистів на мирну Україну?

Варто зрозуміти і завжди пам’ятати, що московія – споконвічний ворог, котрий завдав Україні впродовж століть багатомільйонних жертв. Заперечуючи права українського народу на власну ідентичність, власну державу, власну церкву, вона готова і тепер нас знищити, якщо ми не погодимося на роль її жертви.

І Ви відважно, зі зброєю в руках, стали на захист Української державності!

Мій добровільний вимір: від Донбасу 2015–2016 рр. до Харківщини й Донбасу 2022 р. Я захищаю Українську державність разом із побратимами! І нема на то ради. Бо, не маючи своєї держави під час першої світової війни, під час другої світової війни, українці інколи воювали одні проти одних за чужі для нас інтереси. Відповідно, через оті наші проблеми з державністю чи, власне, її відсутністю, ми пережили найстрашніші часи у тридцяті роки. 

Тому сьогодні, якщо ми не втримаємо державу, – ми не маємо перспективи. Ми повинні пам’ятати, що Держава Українська повинна існувати, бо її крах стане крахом нашим – кожного з нас.

Миколо Васильовичу, чи думали Ви, вивчаючи у школі чи в університеті у підручниках з історії про війну, розповідаючи, як професор, студентам про лихоліття різних воєн на терені України, що Вам самому доведеться стати на захист рідної країни?

Здавалося, що в наш час війна – це атавізм, якого просто не може бути. Але разом з тим, хотів бути схожим на свого стрия – Миколу Лазаровича («Недолю») – вояка УПА. Мріяв продовжувати його визвольний чин. І це вдалося!

Чим є особисто для Вас російсько-українська війна?

Про російсько-українську війну я вже написав кілька книг, деякі з них є у вільному доступі в інтернеті. Тому висловлюся коротко: російсько-українська війна – це наш останній шанс зберегти свою державу, стати одним із провідних народів світу.

Вирішуючи, уже вдруге від 2015 року, йти до воєнкомату, Ви керувалися…

Прагненням захистити свою Батьківщину від найогидніших завойовників у світі. Попри те, що цьогоріч я пішов у військкомат ще за півдоби до оголошення в Україні воєнного стану, моє рішення не було спонтанним. Адже я йшов слідами свого стрия та героїв мого основного наукового дослідження – УСС.

Наскільки, на Вашу думку, зміцніли Збройні сили України у порівнянні з 2015-2016 роками, коли Ви воювали на Донбасі, адже зараз нам допомагає Світ!

Українська армія 2015-2016 років і сьогоднішня – зовсім різні. Маємо вже підготовлене військо, досвід, оснащення, бойовий дух – добровольці готові не лише віддати життя за рідну країну, а й люто винищувати ворогів. Московити – вороги-зайди. Українці – воїни світла! Ми нічого чужого не хочемо. Ми захищаємо своїх рідних, свої домівки, свою землю, свою державу. Це – свята місія. А воїн, який вдирається на чужу землю, вбиває безневинних дітей, немічних людей – злочинець. Українці вдячні світові за допомогу у протистоянні злу і відкрито демонструють, як і якою ціною у XXI столітті виборюється незалежність України! 

Миколо Васильовичу, мені здається, що напередодні війни Ви складали іспит перед Богом на щирість в любові до України, адже отримали дуже спокусливу пропозицію…

Так, напередодні мого другого походу на війну, наприкінці лютого 2022 р., мені запропонували взяти участь у номінуванні на Державну премію України. Це було зумовлено тим, що, поряд з іншими авторами, я активно доклався до написання 4-томника «Енциклопедія Західно-Української Народної Республіки» (2018–2021). Проте була одна умова: або номінування, або війна. Без роздумів обрав війну.

І навіть попри два бойових поранення, через які тривалий час лікувався, вважаю, що зробив правильно. Бо головне сьогодні зберегти Українську державу, а все інше – похідне. 

А в якому шпиталі ставили Вас на ноги янголи у білих халатах? 

Мінно-вибухової травму, отриману під час бойових дій на Авдіївському напрямку, лікував в одному зі шпиталів Тернополя, що стало можливим завдяки сприянню керівництва рідного Західноукраїнського національного університету.

На війні, на превеликий жаль, не обходиться без жертв – такою дуже дорогою є ціна перемоги. Миколо Васильовичу, чи доводилося Вам бачити смерть побратимів? Якщо так, то які відчуття у ту мить зароджувалися у Вашому серці?

На жаль, так. Сум, спустошеність, віра.

Розкажіть, будь ласка, про найстрашнішу мить, яку Вам довелося пережити на війні.

Коли кацапи полювали на мене з мінометами – 18.04.22 р.

Чого тоді Ви боялися найбільше?

Сім років тому на запитання, чого боюся відповів: «на війні – малодушності й каліцтва». Тепер, враховуючи інший характер бойових дій, ще б додав – полону. Оскільки усвідомлюю, щò кац…пи зробили би зі мною за мої книги й статті та дописи й сюжети у Twitter, Facebook чи Youtube. Тому граната для себе – неодмінна альтернатива полонові.

Миколо Васильовичу, в одному з інтерв’ю за 16 лютого 2022 року, коли уже було видно військову ескалацію росії біля українських кордонів, що стало викликом для України і світу – буквально, за тиждень до повномасштабного вторгнення рф до України, на запитання про необхідність підготовки «тривожного наплічника» і взагалі чи можна підготуватися до війни, Ви сказали. що не готувалися і не готуєтеся до війни і згадали жарт: «найкраща підготовка – піти до військкомату, там усе дадуть». Звісно, Ви потім дали декілька порад з цього приводу, мовляв, «краще, щоби не знадобилося і згодом все розпакувати, аніж бути неготовими».

Так, адже я був не впевнений, чи москаль буде сунутися в Західну Україну, і ми не могли себе потішати відповідними сподіваннями, бо наша Батьківщина – вся Україна! Отож я зробив, як і радив – пішов у військкомат і разом з побратимами захищаємо Україну. Нас болять рани на будь-якій нашій території.

Ви вірите у силу молитви?

Сьогодні за Україну моляться Вселенський патріарх і Папа Римський, молиться демократичний с віт і весь український народ – щоби не було найгіршого сценарію, і віримо – що Бог нам допоможе!

У багатьох людей у страшні/критичні миті відбувається переоцінка цінностей… Миколо Васильовичу, чи змінилися Ви, переживши такі жахіття війни?

Бог, родина, Україна – це імперативи назавжди.

Що для Вас найстрашніше сьогодні?

Не хочу таке навіть припускати, але це – поразка України, яку фізично не переживу.

Чим радіє/тішиться зараз душа Миколи Лазаровича?

- Моя душа поки що сумує. Та все ж найбільшою радістю є мій маленький онук.

- Миколо Васильовичу, скажіть, будь ласка, як підтримують Вас Ваша сім’я, друзі, колеги…

- Без тилу на війні не вижити. Тому завдячую усім причетним до підтримки – родині, ЗУНУ, Україні.

- Миколо Васильовичу, перепрошую, але саме під час війни я відкрила для себе, яким Ви є романтиком, коли Ви описували блакить неба…

- Так, тоді була прекрасна погода. Чарівна природа. Неймовірне повітря. Здавалось би, живи і радій життю. Але згадуєш про кацапів і розумієш: допоки вони живі добра не буде. Отож борімося - поборемо!

- Що вселяє і примножує Вам оптимізм?

- Здатність України до боротьби.

- Миколо Васильовичу, а якою Ви бачите Україну після перемоги над ворогом?

- Щасливою, заможною, демократичною, українською.

- Мені дуже важливо дізнатися, хто такі українці на думку захисника України Миколи Лазаровича?

- Українці – воїни світла! Ми нічого чужого не хочемо. Ми захищаємо своїх рідних, свої домівки, свою землю. Це свята місія. А воїн, який вдирається на чужу землю, вбиває там людей, – злочинець. Українці показують світові, як потрібно боротися за свою незалежність, боротися за себе… І, дякувати Богу, світ допомагає Україні протистояти злу.

- І, насамкінець, що побажаєте Україні і українцям у 31 річницю Незалежності країни, яку навіть професор відважно захищає зі зброєю в руках?

- Перемоги в усіх добрих справах. Разом переможемо! 

- Слава Нації, яка бореться!

- Смерть ворогам!

- Слава Україні!

- Героям Слава!

- Слава Богу за все!

- Навіки слава Богу святому.

Розмовляла Марія Баліцька, головний редактор газети «Університетська думка», Заслужений журналіст України

Фото – з домашнього архіву Миколи Лазаровича

Інформаційна довідка: Микола Лазарович, український історик, політолог, громадський діяч, доктор політичних наук, професор Західноукраїнського Національного університету, заслужений працівник освіти України, доброволець російсько-української війни, учасник бойових дій, член Експертної ради при Міністерстві у справах ветеранів. Автор низки книг та понад 570 наукових і навчально-методичних праць, монографій, видань підручників і навчальних посібників з економічної історії, історії України та політичного менеджменту. Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», відзнака головнокомандувача Збройних сил України «Учасник АТО».

- Олександре Любомировичу, дотепер Ви знали про війну лише з підручників і з розповідей Вашого дідуся – учасника Другої світової війни. А тепер Ви – науковець, людина мирної професії – мобілізувалися до лав Збройних сил України, щоби, зі зброєю в руках, захищати Батьківщину від російської навали...

Мені випало навчатися у школі в історичний час розпаду «тюрми народів» – радянського союзу та створення незалежної Української держави. Тому історію я вивчав і радянську, і українську. Відкриття на початку 90-х років фактів геноциду українського народу – трьох Голодоморів, винищення українців у часи сталінських репресій, Другої світової війни, примусової колективізації, виселення українців під час операції «Вісла», – стали для мене доволі новими історичними фактами, які заставляли замислюватися про так звану «дружбу народів».

Згадуючи спогади своїх дідуся та бабці, які пережили і Голодомор 1932-1933 рр., і Другу світову війну, з якої дідусь повернувся інвалідом, тепер справді розумію їх вислів: «Головне, щоб не було війни», до якого я, молода людина ХХ-ХХІ сторіччя, ставився скептично.

Мені, як людині цивільній, про війну навіть не думалося аж до 2014 року, коли московія підло анексувала Крим та ввела війська на Донбас. Після цього я теж хибно думав, що війна – це справа рук професійних військових, яким, у міру своїх сил, відтоді я намагався допомагати.

Однак, вже з січня 2022 року я, як і багато українців, звернув увагу на небачені до цього часу «військові навчання» московії та Білорусі та одразу почав готувати сім’ю до можливої евакуації.

Однак мої рідні відмовилися залишати Батьківщину. І я 27 лютого, після того, як відвіз дітей до бабусь та дідусів, вже стояв біля Центру комплектування і був мобілізований до лав Збройних сил України.

 Чим є для Вас російсько-українська війна?

Як на мене, ця війна перманентно триває сотні років. Незалежність доволі легко дісталася Україні у 1991 році. Більшість країн потом і кров’ю здобували її. Настав час сплатити по рахунках і Україні.

Для мене ця війна є питанням буття української нації, її самовизначення та вибору європейських орієнтирів саморозвитку. Вже скинуті всі завуальовані причини з боку московії, і кожен розуміє, що істиною причиною є або поглинання (повна асиміляція) українців, або «війна до останнього українця».

Багато хто із знайомих жартує, що нікому не вдалося так згуртувати українську націю, як путіну.

Чим Ви керувалися, вирішуючи, уже наприкінці лютого, йти до воєнкомату?

Ще у 2015 році я пройшов військову лікарську комісію та був визнаний обмежено придатний до військової служби у воєнний час, прийняв військову присягу, отримав військове звання солдата та військову спеціальність «Бухгалтер фінансової служби». Тому з часу оголошення воєнного стану я, як законослухняний громадянин, з’явився за місцем військового обліку. Я розумів, що можу не підлягати мобілізації як науково-педагогічний працівник, але на думку спали слова Головного Командира УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича: «Ми боремось не тому, що ненавидимо тих, хто стоїть перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною!».

Олександре Любомировичу, як повинен діяти новоприбулий солдат, вперше зустрівшись із проблемами, випробуваннями, дискомфортом…

Солдат повинен служити. Я намагаюся не застосовувати термін «проблема», натомість заміняю його словом «завдання». Завдання є складні (з зірочкою) та помірні, або ж узагалі легкі.

Чи можете розказати, як вирішували складні завдання?

На перших тижнях війни складними завданнями було знайти індивідуальні засоби захисту – бронежилети, плитоноски, шоломи тощо. Мій друг та одногрупник Віталій подарував мені першу плитоноску, виготовлену з ресор «Камазу» та «Москвича», яка важила десь 16 кілограм, заступник декана факультету фінансів та обліку Оксана Квасниця «зробила підгон» розвантажувальних жилетів, які шили небайдужі тернополянки з дуже дефіцитного тоді матеріалу. Бракувало усього – від форми та взуття до простих рукавичок.

Яким було найперше головне завдання?

Головним завданням було навчитися поводитися зі зброєю, добре її чистити, влучно стріляти тощо.

До чого було найважче призвичаїтися в умовах війни?

На початках організму було складно призвичаїтися до сну, адже коли заступаєш у добовий наряд, то у тебе є час спати 2 години через кожних 4 години, і не у себе дома, а в казармі поряд з 15-20 людьми.

Дозвольте запитати, чи була, бодай мить, коли Ви шкодували, що стали військовим?

Абсолютно не шкодую про новий досвід військової служби, якого я до цього часу не мав. Я «вийшов з зони комфорту», як останнім часом полюбляють говорити багато коучів з мотивації, і вважаю це корисним особисто для себе.

 Війна невблаганно забирає життя бійців… Мабуть, це дуже жахливо – бачити домовини побратимів… Чи можна звикнути до смерті?

Дев’ять хлопців з нашої роти загинули під час страшного ракетного удару у м. Часів Яр 9 липня цього року. Жодного з них не ховали у відкритих домовинах. Певне, найстрашніше зараз для мене зустрічати тіла воїнів, з якими ти ще місяць тому спілкувався, і бачити – на похованні – їх згорьованих батьків, дружин та дітей.

До війни та смерті звикнути можуть одиниці. Кожна смерть людини забирає частину душі.

 Розкажіть, будь ласка, про найстрашніші миті у часі війни...

Найстрашніше мабуть розуміти, що до тебе летять ракети, і ти ніколи не знаєш, де вони вибухнуть, чи не постраждають твої рідні. Тому бажано не нехтувати своєю безпекою та безпекою рідних.

Олександре Любомировичу, чи змінилися Ви, відколи стали на захист країни?

За ці місяці війни, я став, мабуть, більше цінувати «дрібниці життя», які не помічав у щоденній рутині. 

 Як поставилися до Вашого вибору сім’я, рідні, друзі, колеги?

Сподіваюся, що сім’я, рідні, друзі та колеги з розумінням поставилися до мого вибору. 

Чи є щось таке, що Вас дратує?

Я думаю, не мене одного дратує запитання «Навіщо ти туди пішов?». Відповідь на це запитання проста: «Для того, щоб Ви не питалися у ворога, навіщо він прийшов до Вас».

- Чого в Олександра Шашкевича є більше – оптимізму чи реалізму? 

- Оптимізму не так багато. Я намагаюся бути реалістом та не тішити себе марними ілюзіями. 

Якою бачите Україну після перемоги над ворогом?

Нас усіх чекає багаторічна боротьба з ворогом, деокупація втрачених територій та праця задля відбудови зруйнованої України. Але, спостерігаючи за незламною волею, працездатністю українців та бачачи їх любов до Батьківщини, вірю, що Україна, врешті-решт, стане справді процвітаючою вільною та сильною державою у центрі Європи!

- Олександре Любомировичу, будь ласка, висловіть свої побажання країні і українцям в цілому, студентству і колективу ЗУНУ зокрема – у день 31-річниці Незалежності України, заради якої із науковця Ви перекваліфікувалися у старшого стрілка, старшого солдата Збройних сил України!

- У день чергової річниці відновлення Незалежності України бажаю усім не втомлюватися. Найгірше, що може спіткати людину, – це зневіра: у Перемогу, у власні сили, у справу, якій віддав роки життя, сумнів у цілях, які ставиш перед собою.

Дружньому колективу та студентству найпатріотичнішого Західноукраїнського національного університету бажаю навчання без повітряних тривог, багато розумних, талановитих студентів – справжніх патріотів України та віри у невідворотність торжества Божої справедливості, правди та чимшвидшої Перемоги, так потрібної Україні!

Щиро дякую Вам, Олександре Любомировичу, за розмову – бережіть себе і Україну.

Розмовляла Марія Баліцька, головний редактор газети «Університетська думка»

класичного університету Тернополя, Заслужений журналіст України.

 
Коли ж людина йде за покликанням душі, тоді небо відкриває все нові і нові грані її таланту, дає зустріч з натхненням і уміння зробити реальністю колишню ідею та щастя – народити нові мрії...
 
Саме про важливість здійснення мрій сьогодні розмовлятимемо з професором кафедри міжнародної економіки Тернопільського національного економічного університету І. О. Іващук:
 
Ірино Олегівно, Ви – відомий в Україні і за кордоном доктор економічних наук, професор, у доробку якого є авторські посібники, підручники, монографії, маєте величезний список наукових статей у вітчизняних і міжнародних наукових виданнях, Вас шанують у наукових  колах, поважають колеги, люблять студенти… Я до того, що Ви уже відбулися як науковець, як викладач, як людина, і раптом… картини. Що змусило Вас переформатувати життя, скерувати його у творче русло і стати художницею?
-         Творчості мені вистачало завжди… Як казала моя бабуся - золоті верби за мною росли завжди (усміхається – примітка ред.): і шила одяг лялькам з бабциних суконь, і кошички з стрічок робила, і вишивала... Але, дякувати батькам, вони мене не обмежували… Я пробувала займатися усім, чим хотіла… Лише один єдиний раз обмежили (і добре зробили) - коли я захотіла після 8 класу продовжити навчання у швейному училищі, щоби потім стати модельєром. Таке було моє імпульсивне бажання, яке стало сімейною трагедією, бо з 6 класу батьки  готували мене вступати на прикладну математику до Львівського університету. Але її величність Доля розпорядилася так, що я стала студенткою Тернопільської академії народного господарства (нині – Тернопільського національного економічного університету), де вивчала міжнародні фінанси. Хоча відтоді, час від часу, сама собі шию одяг. Напевне відношення до мене в сім'ї – це основа тієї свобідності від стереотипів і догм, якої я дотримуюся зараз. Я була бунтар за природою і максималістка. Тому дякую батькам, що вони дозволяли мені змінювати школи, протестно через несправедливість вчителя в 10 класі кілька тижнів не ходити на його уроки. А в академії у мене були хороші вчителі… З великою вдячністю згадую Сергія Ілліча Юрія. Світла йому пам’ять. Він іноді був занадто вимогливим, біля нього не можна було байдикувати...  Сергій ілліч сам багато читав, і вчив цьому своїх аспірантів. Не повірите, але я зараз зі своїми аспірантами працюю так само. До речі, вони, як і я тоді, протестують часом… Куратором моєї студентської групи був тоді молодий викладач, а зараз – ректор ТНЕУ Андрій Ігорович Крисоватий.  До речі, саме Андрій Ігорович став  першим учнем у моєму майстер-класі з малювання, і хочу відмітити, що він дуже здібний учень!  Ми малювали море… Це був хороший подарунок Андрія Ігоровича на мій цьогорічний день народження, дуже несподіваний, який приніс море позитиву… Разом з нами – вперше у житті – малював свою картину і мій колись перший аспірант, а зараз чудовий друг Віталій Запухляк. Все ж, незважаючи на те, що малюю сама і навіть провела майстер-клас,  вважаю, що до художниці мені ще рости і рости… То просто одна із нереалізованих мрій, які мусять здійснюватися!
 
Людина може забути про свою дитячу чи юнацьку мрію, але з роками мрія сама про себе нагадає, і ти вже нікуди від неї не дінешся… Принаймні, так трапилося зі мною… Будь ласка, зізнайтеся щиро: з чого усе почалося у Вас? Можливо, хтось із читачів «Університетської думки» тримає у нішах своєї душі такі ж нереалізовані мрії і думає, що, зважаючи на соціальний статус чи високу посаду, уже пора про них забути…
-         Навіть, якщо б у нас була вічність, маємо пам’ятати, що кожний новий світанок приносить надію на здійснення мрії, як на моїй картині "Сапфіровий ліс. Мрії". Загалом, все моє малювання розпочалося з арт-релаксу у студії випускника нашого університету Рустама Давлетова. За що я йому дуже вдячна! Це не на правах реклами, але якщо ви дуже хочете творити, але боїтеся взятися за пензель - вам до нього! У лютому я почула цікаву історію про сакуру. Вона не відпускала мене. І в гарячий період підготовки своєї аспірантки до захисту я вирішила - потрібний релакс. Хочу намалювати сакуру… Японія – то країна, про яку я завжди мріяла. Зібрала своїх колег – то була ударна компанія: чотири доктори наук, один кандидат і лікар (можете тільки уявити собі цей енергетичний клубок), і ми пішли на майстер-клас з малювання… Так народилася моя «Ніжність». А вже через тиждень я купила мольберт, фарби і полотна... і з'явилася "Весна в Парижі".
 
Ірино Олегівно, на Ваших полотнах гори і море, квіти і дерева, маски і люди, пісок і вода… Цікаво, як народжуються Ваші картини? Що Вам малювати найважче і що дається найлегше?
-         Кожна картина має свою історію народження… Є картини, які мені сняться; а є такі, які «приходять» спонтанно… Не скажу однозначно, що мені найлегше малювати, бо я малюю те, що хочуть малювати мої руки… Може комусь видатися дивним, але лише мої руки самі знають, що вони хочуть написати на даному полотні.  Мені найважче, поки що, намалювати обличчя людини, бо цього я ще не пробувала, але обов'язково спробую.
 
Коли я пишу картину, то мій задум визначає (вважайте – редагує) основна барва: інколи вона – зелена, інколи – блакитна чи малиново-сонячна… Інколи мені доводиться змішувати фарби, щоби створити свій власний відтінок настрою… А який колір є Вашим улюбленим і з якими фарбами Ви уже добре подружилися?
-         Серед кольорів не маю улюблених... Мої картини не  залежать від настрою, бо я не переношу свій настрій на картину. Іноді наберу фарб, візьму полотно, все малюю... Але вже через 5 хвилин - нові фарби, нова ідея, руки самі щось собі вже промальовують. Малюю тільки акриловими фарбами. Пробувала олійними, але... Поки що не готова з моїм холеричним характером чекати їхнього висихання, хоча олійні фарби дуже гарно змішуються і дають чудові відтінки та переходи. Може, колись ще спробую знову, бо олійні  фарби у мене є. Зараз серед фарб люблю Amsterdam, де є приблизно 80 кольорів, і усі неймовірних відтінків!
 
Картини – як діти… Деяких нащадків батьки планують, а деякі наче самі народжуються… Деякі художники легко продають витвори своїх рук, а деякі можуть тільки подарувати, та й то нелегко відпускають своїх дітей поміж люди… Ірино Олегівно, чи є серед Ваших праць улюблені, з якими картинами розлучилися легко, а які – сокровенні, як душа?
-         Дуже люблю малювати… Але серед картин немає найдорожчих. Правда, є особливі для мене, які пов'язані з певними емоціями. Ще є кілька картин, які не показую нікому, або які бачили лише найближчі люди. Серед таких – "Душа", яка виписана з особливими емоціями… Усі інші – дарую без жодного жалю... Свою найпершу самостійну картину "Весна в Парижі"я намалювала саме в дарунок для салону білизни "Ajour". Перед тим мене запитали: «А що би ви нам намалювали?» І в мене пішли асоціації - ажур, бонжур... Париж… Зараз моя "Весна в Парижі" зустрічає відвідувачів салону. А загалом, я не малюю на замовлення, бо нічого не виходить. Наприклад, хочу намалювати ліс, бо так треба. Але… І тут я розумію, що людина може хотіти намалювати ліс, та виходить небо – глибоке, бездонне… Я малюю свої картини приблизно саме так.
 
Вважаю, що намалювати картину – це наче написати відкриту поезію, у якій кожен глядач-читач побачить-прочитає щось своє… Знаю, як трепетно і відповідально Ви малювали – з уяви – озеро Байкал… Цікаво, як же склалася подальша доля однієї з Ваших картин-улюблениць?
-         О, Байкал… Це  - незабутньо… І сам процес роботи над картиною, поки що, неповторний, бо усі інші якось малюються одразу… А Байкал – серед усіх картин – мені було найважче намалювати. До речі, ця картина призначена в подарунок моєму близькому другу, і найближчим часом вона поїде в Австрію, де поповнить його приватну колекцію. Картина була не важка в малюванні, але нелегка в передачі енергетики самого місця. Зрозуміло, я ж ніколи там не була, а довкола озера витає дуже багато легенд і таємниць... Тому за день тричі робила перерви, бо мені треба було відчути мій Байкал. Тішуся, що вийшло неймовірно, вдалося намалювати глибину почуттів-відчуттів-барв… Це одна з моїх улюблених робіт, але я не хочу її оприлюднювати.
 
Звісно, це ж не лекції з міжнародної економіки, які Ви просто зобов’язані донести до студентів Тернопільського національного економічного університету, які вивчають дану спеціальність в Навчально-науковому інституті міжнародних економічних відносин ім. Б.Д. Гаврилишина. Цікаво, чого ще, окрім обов’язкової  теми лекції, навчає студентів Ірина Олегівна Іващук?
-         Безперечно, я намагаюся поділитися зі студентами своїми знаннями і передати їм свій досвід, набутий саме у стінах Тернопільського національного економічного університету. Правда, дисципліни, які я зараз викладаю, стосуються глобальної економіки і міжнародних економічних відносин. Це дуже цікаво, бо ми не живемо в ізоляції, а світ змінюється, змінюючи нас. Глобальна економіка сьогодні – це великі перспективи для країн, але ще більші виклики і загрози для самоідентифікації країн та економічної самостійності. Я не вчу студентів, я з ними ділюся знаннями. До речі, а вони зі мною – також. Це природньо – обмінюватися знаннями… І якщо вони не все приймають одразу, нічого страшного, я знаю, що в пам'яті інформація відклалася і в потрібний момент студенти це згадають. А от чому я їх вчу, то це – логічно мислити, вміти і не боятися висловлювати свою думку (у нас часто на лекціях виникають наукові дискусії), вміти знайти необхідну інформацію і працювати з нею, робити самостійні висновки і т.д. І головне – я вчу наших студентів завжди, за будь-яких обставин залишатися людьми, зберігати у собі найкращі риси, не мати страху переді мною, як викладачем... Відповідно і сама ставлюся до них справедливо і на рівних, з повагою. Не знаю, що ще доповнити, але я люблю своїх студентів і гордо зізнаюся, що за усі роки моєї праці викладачем у мене не було поганих студентів. Люблю працювати з аспірантами (вже маю 4 кандидати наук), хоча буває і не так легко, адже це трохи інший напрямок діяльності, науковий. Однак, мені це подобається, бо навчилася усе треба робити з любов'ю – до життя, до людей, до справ.
 
Ірино Олегівно, мрію малювати Ви успішно втілюєте у життя… А як же щодо мрії шити одяг, стати дизайнером чи, наприклад, майстром з художньої вишивки? Можливо, у Вас появилися нові захоплення…
-         Захоплень (усміхається – примітка ред.) у мене чимало… На даний час – малювання, пошиття одягу, вишивка бісером. Чим захоплюся завтра – ще не знаю…
 
Пригадую, як ми мусіли на деякий час відкласти наше спілкування, бо Вам, Ірино Олегівно, треба було дописати наукову статтю… Як Вам вдається поєднувати, здавалося б, непоєднуване?
-         Поєдную… Адже потрібно і до лекцій підготуватися, і з аспірантами попрацювати, і статтю якусь написати, і домашні справи самі не робляться… Але на те, що до душі – у мене час знаходиться завжди! Правда, буває по-різному, іноді до ночі працюю, а потім все закидаю і малюю приблизно до четвертої години ранку… Поєдную і встигаю, бо змалку навчена робити справи вчасно.
 
Мабуть, Вам допомагає якесь життєве кредо, яке більшість людей обирають як флагман, орієнтир, маяк на тернистому шляху суєтного життя…
-         Життєве кредо? Раніше я, як і більшість з нас, брали чиїсь мудрі слова за кредо, і це звучало гарно і по-філософськи. Зараз у мене цього вже немає… Переоцінка цінностей змусила мене по-іншому сприймати життя… Тепер я добре розумію виписану колись для себе цікаву думку, що куплене за гроші варте тільки грошей; вимолене, виплакане, відібране і вкрадене одного разу відніметься сторицею. І лише те, що дане з доброї волі, від серця – безцінне... Але, якщо є таке запитання, то скажу, що мені до вподоби вислів: «Проживи цей день так, ніби він останній у твоєму житті!»
 
Ірино Олегівно, скажіть, будь ласка, чи дуже важливим є для Вашої глибинної душі визнання іншими;  що для особисто для Вас є саме життя і чи вірите Ви у щасливе життя?
-         Як сказав Бертран Рассел, – "Щасливе життя повинно бути значною мірою тихим життям, бо справжня радість може існувати лише в атмосфері тиші..." А для мене життя – це дощ... Суцільний дощ... Іноді він моросить дрібними краплями... Іноді переходить у зливу... У житті кожного з нас буває людина з парасолькою... Вона приходить несподівано і дарує сонце, як на моїй картині «Людина з парасолею…». Життя – це мить. Адже ніхто не знає, що буде завтра… Тому важливо, щоби у нашому житті були дорогі нам люди, сонячні світанки і теплі вечори, цікаві подорожі і яскраві емоції, нехай буде все те, що любимо… Бо ми іноді з такою шаленою швидкістю проживаємо ЖИТТЯ, що, коли раптово опиняємося на межі і оглядаємося назад, то запитуємо себе: "А чи ми жили?". І нав’язливо шукаємо відповіді... Можливо, ми й жили... Кар'єра... Матеріальний інтерес..... Сім'я як обов'язкова ніша суспільства... Але чи жили ми так, як хотіли би самі? Не так, щоби лише догодити батькам, сім'ї, дітям, славним традиціям...
Природно, що всі ми шукаємо самореалізації і визнання. Це внутрішня потреба бути потрібним. І не тільки собі, але й іншим.
Ми весь час живемо для когось...
А коли ж ми почнемо жити для себе?
Легко і вільно...
Необмежені чужими нормами і чужою мораллю... Невтиснуті в заготовлені рамки…
Жити так, як вимріяли…
Життя – це велика таємниця…
Але тепер я точно знаю, що жодне публічне визнання, нагороди, грамоти ніколи – за щирістю і енергетикою – не зрівняються із простою, на перший погляд навіть дещо банальною фразою, яку так приємно чути: «Дякую, що Ви є!».
 
Ось така вона - творчо різностороння і життєво непередбачувана Ірина Іващук, яка щодня відкриває для себе нові ніші свого внутрішнього світу і через слово та пензлик представляє слухачам і читачам його найкращі грані. Картини І. О. Іващук мають сюжети і лінії, відкритий зміст і приховану інформацію. Але, якщо уважно придивитися, то можна побачити, наскільки  Ірина Олегівна відкрита до Світу і водночас щемливо оберігає Таїну Свого Серця... Отаку відкрито-закритість передає через картини із зображенням Жінки, яка стоїть спиною до глядачів, немов заявляє: ось я є, однак вітрила своєї Мрії виглядатиму сама – маю відчути їх на відстані лише свого погляду-подиху-серця... І тут компаньйони мені ні до чого, адже у кожної людини своя мрія, свій подих життя... Однак Свій Розквіт в обіймах Неба з усмішкою Сонця авторка майстерно і щедро передає усіма відтінками Ніжності...
Дякуємо Ірині Олегівній, що вона у нас є, і побажаємо їй  легких шляхів до нових вершин самореалізації та самовираження заради примноження у земному житті Добра, Краси і Любові!
 

Розпитувала Марія Баліцька,
головний редактор газети ТНЕУ "Університетська думка",
член Національної Спілки журналістів України

- Наталіє Володимирівно, скажіть, будь ласка, чи легко бути куратором групи?

- Куратором студентської групи бути непросто, оскільки потрібно необхідно вкладати багато зусиль у формування різних за характером та темпераментом особистостей, кожного разу старатися допомогти, роз’яснити, підтримати у нелегких студентських ситуаціях, і буває, в особистих справах…

- Що, на Вашу думку, найбільше згуртовує групу колись зовсім незнайомих між собою юнаків і дівчат?

- Найбільше згуртовують спільні справи, виступи, поїздки, вирішення колективних проблем, адже саме колективна робота сприяє виробленню своєрідного командного духу, відчуття того, що всі студенти групи є однією сім’єю і все можна позитивно вирішити разом.

- Як вважаєте, Наталіє Володимирівно, чи вагому роль відіграють Ваші підопічні у житті Нововолинського інституту?

- Без сумніву, мої підопічні – найкреативніші і найвідповідальніші, відтак, вважаю, що вони відіграють вагому роль у житті Нововолинського інституту ТНЕУ. Студенти моєї групи постійно є активними учасниками усіх наукових та виховних заходів інституту. Зокрема, щороку студенти проводять власні наукові дослідження (є членами Науково-економічного студентського товариства, яке функціонує у НННІЕМ ТНЕУ з початку його заснування), презентують результати досліджень на науково-практичних конференціях інституту в рамках Днів науки, от наприклад, минулого року з числа студентів моєї групи було 5 призерів конференції, в т.ч. студентка Строк Василинка отримала третє місце у Загальноуніверситетській конференції (секції № 2) тут в Альма-матер, у м.Тернопіль.

Крім цього, в інституті постійно проводяться предметні олімпіади з навчальних дисциплін, учасниками яких також є мої студенти. В рамках науково-методичного семінару, який вже багато років здійснює свою роботу у НННІЕМ ТНЕУ під керівництвом заступника директора Г.Р. Мороз, студенти групи Фнв-41 були учасниками відкритих занять, таких як модерація з економіки праці, лекція з розбором конкретних ситуацій з економіки підприємства, лекція прес-конференція з дисципліни: «Гроші та кредит», ділова гра з маркетингу, відкритий тренінг щодо прийняття державного бюджету з бюджетної системи. Тут, звичайно, варто відмітити роль наших досвідчених та молодих науковців, які активно впроваджують у навчальний процес інтерактивні форми навчання, зокрема, це к.е.н., доцент Румянцева Г.І., викладачі-аспіранти Кравчук Н.О. та Озімчук О.В..

Також щороку, під пантронатом нашого ректора, д.е.н., професора Крисоватого А.І. проводяться спортивні змагання між віддаленими структурними підрозділами «Кубок Ректора ТНЕУ». Ми цьому дуже раді і активно беремо у них участь, оскільки нам дуже приємна увага та сприяння ректорату щодо розвитку ТНЕУ й в інших регіонах, зокрема Волинському. Ми є щасливими володарями вже двох таких кубків, і варто зазначити, що цього року ми приймали команди з інших віддалених підрозділів у себе, в Нововолинську. При цьому порадував да нас завітав проректор Брич В.Я., який також постійно цікавиться роботою нашого інституту.

Крім навчальних та спортивних заходів, мої студенти є активними учасниками і культурно-масових заходів інституту та міста Нововолинська загалом, в т.ч. перебуваючи у складі студентської ради інституту. Зокрема, це постійні виступи в рамках святкових концертів до Дня працівника освіти, Дня студента, Міжнародного жіночого дня, також це виступи у КВН, участь у флеш-мобах, Дні здоров’я та ін. От, наприклад, минулого року студенти були волонтерами міської благодійної патріотичної ярмарки, під час якої були зібрані кошти учасниками АТО та їхнім сім’ям.

Зрозуміло, що усі перераховані заходи у нас не відбуваються без колосальної підтримки нашого директора д.е.н., доцента Чорного Р.С., котрий своєю невтомною працею та власними ініціативами надихає студентів інституту, підтримує їх у всіх починаннях.

- Наталіє Володимирівно, будь ласка, привідкрийте завісу таїни і розкажіть читачам «Університетської думки», що плануєте робити і які заходи будете проводити, щоби не втратити «Студентської симпатії»?

- Звичайно, намагатимуся продовжувати у тому ж дусі та постараюся не втрачати ініціативності своїх студентів, адже саме вони є моїм найбільшим натхненням для наступних цікавих заходів.

- І, насамкінець, скажіть, яке життєве кредо має «Студентська симпатія» Наталія Володимирівна Бортнік?

- «Постійно йти вперед і не зупинятися на досягнутому»

- Щиро дякую за розмову і зичу успіхів на шляху до мрії.

Зі «Студентською симпатією» спілкувалася Марія Баліцька,

головний редактор газети ТНЕУ «Університетська думка»

Оксана Євгенівна Коваль – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри психологічних та педагогічних дисциплін Тернопільського національного економічного університету багато років поспіль є авторкою нашої газети «Університетська думка», на шпальтах якої були надруковані її наукові напрацювання, педагогічно-виховні поради-підказки та ліричні одкровення.

Днями великою несподіванкою стало для мене відкриття ще однієї грані таланту Оксани Коваль – таланту художниці, і мені захотілося, щоби схвилювалися від побаченої сотвореної нею краси й читачі нашої газети...

Сьогодні в гостях у редакції газети ТНЕУ «Університетська думка» - науковець, поетка, художниця, красива жінка О.Є. Коваль, творчість якої вартує уваги широкої аудиторії, залюбленої в красу життя, адже сама Оксана Євгенівна є прикладом оптимізму, позитиву, самовираження, бо уміння і розуміння ЗУПИНИТИСЯ мають лише сильні особистості, до яких належить наша гостя - Оксана Євгенівна.

- Оксано Євгенівно, розкажіть, будь ласка, читачам «Університетської думки, що саме спонукало Вас взятися за пензлик; можливо, Ви мріяли стати художницею?

-Як і усі діти-фантазери, в дитинстві я мала багато мрій. Однією із них була мрія стати художником. Малювала усе: казкових персонажів, людей, тварин, природу, робила власноруч розмальовані книжечки-привітання своїм друзям. Пам’ятаю, як у другому класі захворіла і мене навідали однокласники, смачно поласувавши маминими частунками та вдосталь нарозповідавши мені шкільних новин, вони вишикувалися в чергу з альбомами. Не змогла нікому відмовити, і з температурою 37,8 кожному допомогла із домашнім завданням з образотворчого мистецтва.

- Кого вважаєте своїм учителем з малювання?

- Справжній і єдиний мистецький досвід здобула, відвідуючи художню студію неймовірно талановитого тернопільського художника і скульптора Василя Купецького. Для мене він був Учителем життя. Василь Володимирович вчив нас, своїх учнів, бачити усе довкола особливим, не боятися колористики, різнобарв’я, відчувати навколишній світ по-своєму і передавати це у картинах. І я, восьмирічне дівча, з нетерпінням чекала неділі, щоб бігти у той чарівний світ, який створював наш Василь Володимирович: акварель, рисунок, ліпка з глини, вітраж.

- Чи плануєте робити персональні виставки своїх картин?

- Пам’ятаю свою першу персональну художню виставку в ПК «Текстильник», а ще, як мій малюнок «Зима» відібрали для оформлення форзацу дитячої книжки. Це дуже теплі спогади про одні з найщасливіших митей дитинства, які досі дарують щемливі відчуття серцю і вдячність душі.

- Зізнаюся, що для мене було великим світлим відкриттям побачити картини, які написала науковець Оксана Коваль…

- Не бралася до пензля, мабуть, років з 30. А зараз якось у вирі біганини «все встигнути» я зупинилася і зрозуміла, чого бракує насправді.

- Що є для Вас - писати картини?

- За писанням картини дуже швидко збігає час, немає ніяких проблем і хвилювань, немає болю і війни, є лише занурення у свій маленький великий світ, як я його називаю.

- Яку картину вважаєте улюбленою?

- Із своїх небагатьох картин найулюбленішою є картина, написана акриловими фарбами, – «Дитинство» із зображенням маленького дивакуватого ангелика, що гойдається на місячній гойдалочці. «Півонії» – це перший твір, написаний олійними фарбами. Також вперше спробувала акварельні олівці: «Дівчина-квітка», «Маска», «Ніжна душа», «Друзі».

- Який стиль із написання картин Вам до душі?

- Зараз шукаю свій стиль, щось своє, оригінальне…

- Хто із сучасних художників хвилює Вас своїми творчими роботами?

- Із сучасних художників обожнюю Євгенію Гапчинську та Дональда Золана, роботи яких «Неслухняні метелики» , «Ранок в Парижі», «Вікно мрій» мені дуже імпонують.

- Чи легко можете розпрощатися зі своїми працями, для прикладу, якби Вам запропонували продати ту чи іншу картину?

- Своїх праць ще не дарувала і не продавала. Нещодавно, коли запропонували купити, я щиро дуже здивувалася і не повірила. Думаю, що не важко розлучатимуся із ними, позаяк хочу приносити людям радість і дарувати усмішки.

- Хто Ваші найперші критики?

- Моїми найголовнішими критиками є мої рідні, особливо син. І, хоча, йому подобається усе, що робить його мама, все ж декілька гарних порад може дати.

- Чи передався художній талант матусі синочкові?

- Володя також іноді займається живописом. Уже має дві повноцінні картини, написані олійними фарбами, і безліч – олівцями…

- Кажуть: талановита людина - талановита в усьому... Які ще таланти приховує талановита Оксана Коваль?

- Таланти це, чи ні, не знаю... Напишу про те, що люблю. Дуже люблю куховарити. Печу пироги. торти, паски, печиво, зараз пробую пекти різні види хліба: італійську чіабату, американський з часником. Також люблю готувати страви з м’яса, грибів, овочів, експериментую різноманітні салати. Дуже люблю готувати на свята: Різдво чи Великдень, у цей час готування страв, та і самі страви мають особливе значення. Скажімо, коли приступаю до випічки пасочок, обов’язково перед тим молюся, з гарними і чистими думками готую тісто. Адже, спекти добру паску з давніх-давен вважалося найважливішою подією на Великдень, бо з того, якою вона спечеться, судили про долю всієї сім’ї. І коли хліб спечеться, дивляться, якою вдалася паска: якщо гарна та пишна – на гарне життя.

- Оксано Євгенівно, скажіть, будь ласка, яку картину мрієте написати?

- Маю багато задумок, які хотіла би втілити. Але якоїсь конкретної картини назвати поки не можу. Мабуть, хотіла би, щоби люди, споглядаючи мої твори, бачили у них часточку себе, свого переживання, своєї радості, своїх мрій.

- Побажання творчій молоді і дорослим читачам газети ТНЕУ «Університетська думка» від обдарованої Оксани Коваль…

- Дуже люблю наших студентів ТНЕУ. Не втомлююся захоплюватися їхньою неординарністю, творчістю, ентузіазмом. Щиро бажаю студентам, викладачам і усім читачам «Університетської думки» творчого натхнення, успіхів у гарних справах, і, звісно, власних перемог над собою. Я абсолютно впевнена, що кожна людина прийшла на Землю зі своїм призначенням, а значить, кожен зі своїм талантом. Не кожен його, можливо, розкрив, може, сумнівається в тому, що він у нього є. Комусь не вистачає впевненості в собі, хтось соромиться, хтось не хоче ризикувати, боїться насмішок оточуючих, а дехто просто не усвідомлює наявність у нього якогось таланту. Дорогі студенти, Ви маєте знати, що, не розпочавши щось робити, не можна оцінити: чи є у вас задатки до чогось, чи ні? Не вагайтеся, пробуйте себе у різних видах діяльності, працюйте, вдосконалюйтеся у тому, що близьке Вам до душі. І пам’ятайте, ніколи не пізно зупинитися і прислухатися до себе, відчути, чого Ви хочете насправді від життя.

Пам’ятаєте, у Річарда Баха: «Кожному з нас при народженні дається брила мармуру та інструменти, щоби перетворити її на статую. Деякі так і тягають цю брилу з собою все життя, ні разу її не торкнувшись. Деякі досить швидко розбивають її на маленькі осколки. А деяким таки вдається створити з неї великий шедевр!»

Кажуть, що кожна людина при народженні поцілована Богом, кожному Господь дарує якийсь талант. Важливо, щоби даний Богом нам цей кредит довіри ми у житті зуміли реалізувати. І як сказав мудрий Сократ: «У кожній людині є сонце, тільки дайте йому світити!»

Розмовляла Марія Баліцька, член НСЖУ, головний редактор газети ТНЕУ

«Університетська думка»

- Оксано Миронівно, будь ласка, окресліть ризики та перспективи підприємництва та бізнесу на Тернопільщині.

- Специфічні ризики, пов’язані з веденням підприємництва саме на Тернопільщині, значною мірою обумовлені недостатньо ефективною галузевою структурою господарського комплексу регіону, низькими темпами впровадження інноваційних процесів, недостатньо розвиненою, порівняно із регіонами-лідерами, ринковою, виробничою та соціальною інфраструктурою, низькою інвестиційною активністю місцевих підприємств і недостатньою мобілізацією ними іноземних інвестицій, диспропорціями розвитку окремих галузей та наявністю значного «тіньового» сектора в регіональній економіці.

Тернопільщина є інвестиційно привабливим регіоном завдяки високому рівню розвитку людських ресурсів, колосальному агропромисловому та туристично-рекреаційного потенціалу, чистому навколишньому природному середовищу та доволі комфортними умовам проживання населення. Тому, перспективи розвитку підприємництва і бізнесу в Тернопільській області, насамперед, вбачаю у створенні середніх і малих венчурних компаній у сфері високотехнологічного агропромислового виробництва і переробки сільгоспсировини, виробничої та житлово-комунальної інфраструктури, енергозбереження та охорони навколишнього середовища, фірм туристично-рекреаційної галузі (зокрема тих, що спеціалізуються на «зеленому» туризмі), комерційних організацій та установ у сфері освіти і науки, орієнтованих на імплементацію інноваційних технологій, якими успішно послуговуються в європейському науково-освітньому просторі.

- Оксано Миронівно, що б Ви порадили підприємцям початківцям?

- Звичайно, можна сформулювати не один десяток порад, які будуть корисними для підприємців, що тільки розпочинають свою діяльність.

Тому розповім про найголовніші. Започатковуючи власний так званий «стартап», підприємець повинен (навіть швидше зобов’язаний) бути фінансово і психологічно готовим до ризику (матеріальних і фінансових втрат, зміни стилю і способу життя, скорочення вільного часу, зростання кількості стресових ситуацій тощо) на етапі зародження бізнесу, бо без цього він неможливий у принципі. Однак при цьому ризик повинен бути виваженим і обдуманим. Створюючи успішний і ефективний бізнес-проект, не обов’язково самому бути видатним винахідником, доцільно розпочинати з ретельного вивчення відомих креативних підходів та існуючих оригінальних бізнес-ідей, намагатися їх модернізувати та розвинути, привнести в них власні позитивні моменти та інновації. Ведення бізнесу нерозривно пов’язане із настанням у той чи інший час проблемного періоду, тому головне завдання підприємця-початківця полягає у чіткому розумінні, що період спаду – це тільки початок нового піднесення, і його потрібно просто пережити без зайвих морально-психологічних ексцесів.

Підприємець-початківець повинен чітко розуміти, що необхідно вміти не лише знаходити спільну мову з партнерами, контрагентами, інвесторами, представниками фінансових установ і контролюючих органів, а й використовувати правильну тактику поведінки в кожній окремій ситуації. Необхідно відповідально підходити до вибору партнерів у бізнесі, переконатися ще до початку проекту, що соратники не тільки підтримують Вашу ідею і є фахівцями своєї справи, але і що Вам психологічно комфортно працювати з цими людьми, адже успіх бізнесу багато в чому залежить від злагодженої та збалансованої команди професіоналів, здатної викладатися на 100%.

Розвиток повноцінної власної справи можливий лише за умови, коли підприємець здійснює ефективний розподіл обов’язків і делегування частини власних повноважень найманим працівникам (звичайно, зберігаючи контроль над ними), тому що це вивільняє час не лише для аналізу ситуації, а й для пошуку шляхів оптимізації та розвитку бізнесу.

Вкрай корисно займатися так званим «нетворкінгом», тобто варто відвідувати різні офіційні та неформальні збори підприємців, спілкуватися з цікавими людьми, що дасть змогу познайомитись з майбутнім партнером, інвестором або ключовим працівником. При цьому варто використовувати сучасні комунікаційно-інформаційні технології, включаючи найпоширеніші соціальні інтернет-мережі для професіоналів.

- В яких сферах варто розпочинати власну справу?

- Виходячи із особливостей та пріоритетів регіонального соціально-економічного розвитку Тернопільщини, на мою думку, привабливими сферами для започаткування власної підприємницької діяльності в контексті постійно зростаючого споживчого попиту, підвищення вимог громадян до якості товарів і послуг, а також фінансової підтримки зі сторони владних структур, місцевого самоврядування та міжнародних організацій є: високотехнологічне рослинництво та тваринництво, первинна переробка сільськогосподарської продукції та виробництво екологічно чистих продуктів харчування, в тому числі на експорт в країни Європейського Союзу; виготовлення будівельних матеріалів з використанням місцевих запасів сировини і корисних копалин; надання житлово-комунальних послуг за європейськими стандартами та послуг, пов’язаних з енергозбереженням та економією енергоносіїв; виробництво та реалізація засобів медичного призначення, надання спеціалізованих медичних послуг; розширення переліку туристичних послуг шляхом розробки й впровадження нових туристичних маршрутів, розвитку релігійного та паломницького туризму; технічне обслуговування та ремонт автомобілів, надання транспортних послуг; диверсифікація послуг у галузі мобільного, комп’ютерного зв’язку та телекомунікацій третього покоління, інтернет-технологій, розробки спеціалізованого програмного забезпечення; індустрія відпочинку, розваг, культури, спорту; сфера роздрібної торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування населення; надання рекламних, посередницьких, маркетингових, консалтингових, інформаційних послуг, різні види аутсорсингу.

- Оксано Миронівно, будь ласка, розкажіть нашим читачам, яка спеціальність обрана для перекваліфікації військовослужбовців; чи вона є актуальною і що можна реально встигнути за 500 годин навчання?

- Для професійної перекваліфікації обрано універсальну і затребувану на ринку праці спеціальність «Облік і аудит у сфері послуг», оскільки сьогодні бухгалтер, аналітик і аудитор – це фахівці, без яких не може повноцінно функціонувати будь-який суб’єкт господарювання. Це пов’язано з тим, що саме вони володіють всією інформацією, пов’язаною з роботою підприємства (організації), можуть провести якісний аналіз і планування його діяльності, є надійними радниками керівників і власників. Окрім фахової освіти та високого інтелекту бухгалтеру, а в майбутньому головному бухгалтеру, необхідні й особливі якості характеру, які притаманні військовослужбовцям Збройних сил України та інших силових структур, а саме: стратегічне мислення, уміння абстрагуватися від повсякденних дрібних проблем; спроможність мислити глобально та неординарно, аналізувати великі обсяги інформації; схильність до прогнозування, гнучкість і стійкість до стресів, здатність твердо відстоювати власну позицію, лідерські й організаторські якості та навички. Програма перепідготовки розрахована на 500 навчальних год. і реалізовується за розробленими в ТНЕУ інтенсивними апробованими методиками індивідуального контактного навчання, які забезпечують формування необхідних компетентностей фахівця зі спеціальності «Облік і аудит у сфері послуг». При цьому навчальний процес вибудуваний таким чином, щоб у стислі терміни забезпечити отримання достатнього обсягу практичних знань і навичок для роботи на фірмах сфери послуг за згаданим фахом. Тому, на мою думку, передбачений обсяг навчальних годин є достатнім і забезпечує реальну перекваліфікацію учасників проекту.

- Що передбачає програма проекту з перекваліфікації, окрім 500 академічних годин навчального процесу?

- Програма перекваліфікації військовослужбовців та членів їхніх сімей не вичерпується п’ятьмастами навчальними годинами. Після її завершення професорсько-викладацьким колективом, який забезпечував навчальний процес на курсах, для слухачів проводяться додаткові консультації та здійснюється супровід практичної діяльності за фахом, що сприяє закріпленню засвоєння теоретичних знань і прикладних навичок роботи, вирішенню конкретних професійних ситуацій. Для слухачів, які під керівництвом промоутерів розробили найбільш обґрунтовані та інвестиційно-привабливі бізнес-плани власної підприємницької діяльності, що в подальшому може стати джерелом доходів їхнього сімейного бюджету, будуть вишукуватися можливості стартового фінансування таких бізнес-проектів.

Крім того, кращі слухачі, які виявили ґрунтовні знання за фахом та у царині іноземних мов, будуть рекомендовані на стажування за кордоном.

- Будь ласка, розкажіть про особливості роботи із військовослужбовцями.

- Як свідчить набутий університетом досвід діяльності із перекваліфікації військовослужбовців за проектом «Україна-Норвегія», особливістю вказаної категорії слухачів є їхня дисциплінованість та старанне ставлення до виконання навчальних завдань. У той же час, їм не вистачає фундаментальних економічних знань, які слугують базою для ґрунтовного опанування престижного фаху обліковця-аудитора у сфері послуг. Тому викладачі на початковому етапі навчання намагаються максимального лаконічно і ємко донести до учасників курсів підвищення кваліфікації «багаж» необхідних основоположних економічних знань, зокрема професійної термінології. А вже після цього слухачі переходять до вивчення складнішого спеціалізованого матеріалу і набуття відповідних навичок практичної діяльності за фахом.

Ще однією особливістю перекваліфікації військовослужбовців є те, що в силу прагматичного підходу до навчального процесу вони вимагають від професорсько-викладацького колективу максимальної прикладної орієнтації лекцій (з наведенням конкретних прикладів і аналогій) та практичних занять (проведення ділових ігор, круглих столів, семінарів тощо) із застосуванням комп’ютерно-інформаційних технологій.

- Оксано Миронівно, не всі випускники бачать себе підприємцями. Де можуть застосувати свої знання такі учасники проекту?

- Навички та досвід, отримані в процесі навчання за спеціальністю «Облік та аудит у сфері послуг» із застосуванням технологій бізнессимулювання та комп’ютерноінформаційних технологій, дають змогу не лише започаткувати власну справу на умовах самозайнятості чи у вигляді сімейного бізнесу, але й стати висококваліфікованим і високооплачуваним найманим працівником. Універсальність здобутого фаху також сприятиме працевлаштуванню й ефективній практичній роботі на посадах в органах державної влади та управління, у виконавчих органах місцевого самоврядування (тобто на державній службі), а також у громадських і політичних інституціях.

- Чи реалізували себе перші випускники проекту?

- Так, сьогодні ми можемо сказати, що 76 % випускників курсів підвищення кваліфікації за проектом «Україна-Норвегія» започаткували або розширили власний бізнес. Серед успішних бізнес-проектів можна відзначити: створення фірми з виробництва макаронів та розведення осетрових риб, підприємства з надання послуг у сфері навчання водіїв та уповноважених з питань перевезення небезпечних вантажів, реалізацію бізнес-проекту з надання послуг з декоративного хромування, побудова й відкриття готелю «Горянка» в с. Микуличин Яремчанського району Івано-Франківської області, відкриття мініпіцерії «Egopizza» та багато інших.

Вірю у те, що кожен знайде своє місце у житті й реалізує задумане. А ми докладемо усіх зусиль, щоби отримані під час навчання знання випускники зуміли застосувати на практиці.

Будьте впевненими у собі й Ви досягнете успіху!

Професор Хіромото дев’ять місяців працював у ТНЕУ, де викладав курси бездротового зв’язку і високопродуктивних обчислень, а також продовжував розпочаті ще у США дослідження в напрямку бездротових протоколів зв’язку, які використовуються для координації автоматизованих кластерів.

Сьогодні професор Роберт Хіромото – гість редакції газети ТНЕУ «Університетська думка».

Інформаційна довідка: професор Хіромото – викладач Університету Айдахо з 2002 року, починаючи з кампуса Москви (Айдахо) і переїзду в Айдахо-Фолс в 2009 році; також він залучений до роботи філії Центру перспективних енергетичних досліджень (CAES), де співпрацює з викладачами в галузі ядерної енергетики.

«Професор Хіромото є прикладом в напрямку передових досліджень та викладання в Університеті Айдахо, факультету CAES, а також міжнародної роботи цього закладу. Це значне досягнення і честь для нього, Університету штату Айдахо та Центру перспективних енергетичних досліджень», – так охарактеризував Роберта Хіромото віце-президент і заступник директора Центру перспективних енергетичних досліджень Університету Айдахо Роберт Сміт.

Візит професор Хіромото до України став можливим завдяки програмі імені Фулбрайта, яка посідає чільне місце у системі міжнародної освіти. Узасаднена ідеєю взаємодії та взаєморозуміння й уґрунтована на пізнанні та повазі до розмаїтого світу, вона успішно діє з 1946 року, на сьогодні вже у 155 країнах світу. За час існування Програми в Україні - з 1992 року - понад 850 українців навчалися, стажувалися, проводили дослідження в США; у свою чергу, майже 500 американців викладали в українських вишах й займались науковою працею.

- Пане професоре Хіромото, скажіть, будь ласка, чому Ви обрали саме Україну, адже програма міжнародна?

- До Тернопільського національного економічного університету я приїхав на запрошення професора Анатолія Саченка, а Програма Фулбрайта покриває мені прожиття, харчування - тобто, базові витрати.

- Чи передбачає Програма читання лекцій студентам нашого університету?

- Програма передбачає і лекції, і проведення наукових досліджень.

- На які теми Ви читали лекції?

- Перша основна тема - це бездротовий зв’язок, а також я розповідав про паралельні обчислення. Зі студентами випускниками факультету комп’ютерних інформаційних технологій Тернопільського національного економічного університету я працював, здебільшого, по гранту. На моїх лекціях із бездротових мереж були студенти і українські, і іноземці, а на лекціях з паралельного обчислення - лише іноземні студенти Україно-американської програми.

- Пане професоре Хіромото, чи помітили Ви відмінність між студентами вашої країни і Сполучених Штатів Америки?

- Українські студенти дуже дорослі і багато знають, сміливо дискутують з лектором… Водночас, я зрозумів, які типи задач цікаві студентам з України.

- Невже задачі у різних країнах відрізняються? Якщо так, то чим?

- Відрізняються задачі… Для прикладу, якщо в США є якась проблема, то люди стараються розробити теорію і знайти її практичне рішення, а в Україні зупиняються на теорії. Це чудово мати студентів з доброю теоретичною підготовкою, як українські, бо їх можна легко залучити до практичних розробок, адже вони мають добру теоретичну платформу.

- Якщо можна, розкажіть, будь ласка, про розробки, які готуєте подавати на Грант…

- Підготовку даного Гранту ми здійснюємо разом з науковцями науково-дослідного інституту ТНЕУ. Це – великий проект, і зараз ми проводимо підготовчі роботи, щоби подати його . Це велика, тривка і об’ємна робота великого колективу науковців. Партнерами виконання цього Гранту є, як мінімум, три різних країни. Словом, це великий міжнародний проект.

- Професоре Хіромото, скажіть, будь ласка, що конкретного вдалося зробити за дев’ять місяців перебування в Україні?

- Найголовніше - це те, що ми, як я вважаю, успішно працюємо над великою пропозицією гранду «Горизонт-2020», який включає у себе бездротовий зв’язок між квадрокоптерами - своєрідний електричний безпілотний вертоліт. Для прикладу: ядерний реактор, на антену якого поступають дані з сенсора, що є в самому ядерному реакторі. І коли раптом зникає проводовий зв’язок, то на допомогу приходять квадрокоптери, які відновлюють зв’язок з сенсорами.

- Пане професоре, ви жили в Україні, фактично, у визначний – доленосний історичний час, коли у нашій державі відбувалися найгучніші події, коли гинули люди – за правду, за честь, за гідність, за справедливість, за волю…

- Я відчув, що приїхав до України дійсно в історичний час, і навіть зрозумів, чому Програма Фулбрайта вибрала саме мене для праці в Україні. Досить велика конкуренція була на оцю програму, і недаремне вибрали мене для стажування в Україні. Можливо, справа, власне, не стільки у мені, бо важливо було посилати науковця саме в Україну, адже ціль все одно була Україна.

- Чи бували Ви у гущі революційних подій? Як можете охарактеризувати поступ українського народу?

- Враховуючи те, що у Тернополі були всюди протести, - то я мимоволі бачив те, що відбувалося. Також я їздив по справах до Львова і до Чернівців, і скрізь бачив протести. Але я був поінформований про життя в Україні. Ще перед тим, як приїхати, я прочитав глибше про Україну і знав про деякі внутрішні соціальні проблеми народу з урядом та владою… Хочу відзначити, що в Україні живуть дійсно дуже хоробрі люди, які змогли виступити з протестом і відстояти свої права.

- В Україні часто змінюється погода, а цьогорічна зима не шкодувала морозу…

- І все ж зима у Тернополі не була настільки холодною, як у моєму рідному місті в Сполучених Штатах Америки… Значить, мені тут було тепліше…

- Вам сподобався Тернопіль?

- Ваше місто комфортне, компактне... Тут можна запросто дістатися, куди потрібно... Взимку я навіть переходив через замерзле озеро…

- Які Вам зустрічалися люди?

- У Тернополі живуть дуже доброзичливі, гостинні та дружні люди. Мене запрошували на Різдво і на Великдень святкувати разом з українськими родинами - це було цікаво і незабутньо. Відрадно, що усі страви, які подавали, були дуже натуральні та свіжі...

- Пане професоре, за кілька днів Ви покинете Україну… Чи не було бажання залишитися, зокрема, у Тернополі?

- Як відремонтують дороги, тоді можна буде подумати - відповів, усміхаючись, американець Роберт Хіромото. – Адже ваша місцевість нагадує мені середній захід США, зокрема Небраску і Канзас, де також люди вирощують натуральні продукти...

- Пане Роберте, чи доводилося Вам у житті власноруч вирощувати овочі?

- Так, я сам вирощував кукурудзу, горох, цукіні…

- Які враження про наш край повезете до Сполучених Штатів Америки?

- Гарні враження, бо ваша місцевість дійсно особлива - міста і довкола багато сіл… Такий тип місцевості дуже рідкісний в Америці.

- Чи плануєте приїхати до України ще, щоби подивитися, принаймні, на відремонтовані дороги...

- Як випаде нагода, то з радістю приїду ще... Якби я знав українську, то було би це таке відчуття, що повертаюся додому...

- Пане професоре, чи не було у Вас бажання вивчити українську мову?

- Я брав уроки, займався трішки, тому вважаю, що перші кроки у вивченні української мови зробив...

- Пане Роберте Хіромото, бажаю вам виграти Грант, над яким Ви так багато працювали… Будь ласка, розкажіть читачам газети ТНЕУ «Університетська думка», що він принесе Україні?

- Найголовніше - це міжнародне визнання, що якісна і хороша наука робиться в Україні, зокрема у Тернопільському національному економічному університеті. Якщо ми матимемо успіх, то результат буде використаний по всьому світу.

- І, насамкінець, пане Роберте, що би Ви хотіли сказати чи побажати студентам і науковцям нашого університету?

- Хочу сказати, що мені пощастило співпрацювати з дійсно хорошими людьми факультету комп’ютерних інформаційних технологій Тернопільського національного економічного університету. Також мені було дуже цікаво працювати з випускниками і молодими науковцями уже згаданого факультету, бо це гарний калібр людей - висококваліфіковані, ерудовані, людяні… І я би дуже хотів, щоби у майбутньому хтось із них приїхав працювати до США.

- Дякую за розмову і бажаю, щоби Ваші задуми здійснилися.

Розмовляла

Марія Баліцька, член НСЖУ,

головний редактор газети ТНЕУ «Університетська думка»

Допомагав спілкуватися

інженер лабораторії персональних комп’ютерів кафедри ІОСУ ФКІТ

Костянтин Ковалок, який фахово володіє англійською мовою

– Олеже Євгеновичу, як сприймає дружина ваше хобі?

– Розуміюче... Звісно, свого часу їй довелося нелегко, адже були і двотижневі збори, і виїзди на змагання за кордон — зокрема, до Болгарії...Вдома бував рідко, а відтак і виховання сина, й уся домашня робота лежала на тендітних плечах моєї Уляни.

Це те, що стосується футболу.

Я також люблю рибалити, збирати гриби, мандрувати — словом, постійно перебуваю у русі. Але оці захоплення уже розділяють зі мною і дружина, і син.

Особливо, коли виїжджаємо на кілька днів у Карпати — там і природою милуємося, і білі гриби збираємо, і ягоди розмаїті...

– Людині із характером романтика, мабуть, нелегко бути комендантом корпусу...

– Я романтик. Але за покликанням я – інженер. І моя робота вимагає, щоби усе було на належному рівні: і навчальні аудиторії, і студентська їдальня, і спортзал, й оздоровчий комплекс, і тенісний зал... Я люблю свою роботу, і мій романтичний характер лише допомагає в роботі, особливо працює фантазій й уява, коли потрібно щось підремонтувати чи підправити.

Водночас мушу сказати, що усі мої романтичні задуми не були би втіленими у життя без постійної вагомої підтримки керівництва Університету.

– Звідки черпаєте інформацію про реалії життя?

– Останнім часом з інтернету — швидко, зручно, оперативно.

– Ваша улюблена страва.

– Як справжній українець, люблю борщ. Ну, а який борщ без вареників...А хіба можна обійтися без голубців... І взагалі у їжі я зовсім не вибагливий...

– Про що мріє Олег Євгенович Бзовський?

– У спорті – про перемоги. У роботі – є чимало ідей щодо поліпшення умов навчання студентів факультету банківського бізнесу; оновлення робочих місць працівників ФББ; видозмінення дизайну довкола навчального корпусу, за який відповідаю особисто.

– Хто був вашим наставником у спорті?

– Я змалку грав у футбол – як самоучка… А коли навчався у восьмому класі, до школи прийшов учитель фізкультури Валерій Олексійович Дорошенко, який і був моїм першим на-ставником у спорті, дав мені професійні підказки…

– Олеже Євгеновичу, Ви працювали в різних організаціях, але саме спорт привів Вас до ТНЕУ…

– У 2005 році я почав займатися у спортивному клубі «Банкір» факультету банківського бізнесу, де спочатку грав футбол, згодом – в настільний теніс…

Далі – була першість Тернополя серед ветеранів футболу, де наша команда здобула перемогу.

Опісля – участь у першості області серед працівників освіти IV рівня акредитації та в спартакіаді серед факультетів Тернопільського національного економічного університету по футзалу.

– Хто є членами спортивного клубу?

– Викладачі факультетів і працівники університету, які ведуть здоровий спосіб життя.

– Олеже Євгеновичу, Ви зізналися, що любите мандрувати… Скажіть, будь ласка, куди найдальше закидала Вас доля?

– Двічі побував у Лондоні. Великобританія вразила мене кількістю парків, спортивних майданчиків, своєю архітектурою, чистотою, там є багато пам’яток культури…

– Якби Ви були мером, що би, із побаченого у світі, запровадили у Тернополі?

– Ні, мером я не хочу бути. Але як пересічний тернополянин, патріот свого міста, хочу, щоби не забудовувались вільні місця, а будувалися спортивні майданчики і площадки для дітей, а довкола щоби було більше озеленення…

– Які найкращі місця відвідали в Україні?

– Камянець-Подільська фортеця незабутня, час від часу зманюють мене шацькі озера, ваблять хвилі Чорного моря, щороку кличуть до себе гори Карпати… А загалом, вся Україна – прекрасна, але наймальовничіше – все ж наше Тернопілля.

– Олеже Євгеновичу, що є дуже потрібним для Вашої душі?

– Моя душа відпочиває, коли збираємося усією родиною – це незабутні і неповторні миті: лине українська народна пісня чи лунає колядка, особливо тішуся, коли звучать голоси наших матерів.

– Дякую за розмову. Нехай тепло родинного кола зігріває Вас і береже.

Розмовляла Марія Баліцька